Іван Качковський – Серце капітана

Серце капітана

Всім хто втратив надію присвячую!…

 

Кому належить серце капітана?
І хто йому приходить уві сні?
Нікому достеменно не відомо.
Це знають тільки сили неземні.

Вона тримає серце капітана,
Вона йому наспівує пісні.
А він, крізь галас, чує це співання
І йде, неначе, кліпер на вогні.

Минає все, та пристрасть ця не в’яне.
Він рік за роком в пошуках її…
Тікає час, та він не поспішає
У океані прагне все знайти…

В спекотні дні, і у холодні ночі
Для нього втіха – напіввіщі сни.,
В яких йому наснилося кохання,
Якого він так прагне віднайти…

Та роки йдуть! Наш капітан старіє
Не за горами і останні дні…
Та він так вперто вірить вищим силам,
Що не лишає пошуки її…

Ось! Час настав – Погано капітану!
Йому ще жити – тільки кілька днів…
Команда човен швидко повертає…
Найближчий порт – ось пристань кліперів…

На третій день – життя його кидає
І капітан, вже майже у кінці.
Останній подих – кліпер потопає!
Останній вигук – “Доле! Де ж є ти??”

І вмить, нізвідки, пісня пролунала
А потім голос ніжно зшопотів:
– Мій капітан! Тебе завжди кохала!
Тому від злив далеко в морі плив!

Стасик Матей – Вовк і Лис

Вовк і Лис

байка

Йдуть голодні вовк і Лис
Через поле, через хмиз…
М’яса вже три дні не їли,
Дуже-дуже зголодніли.

Обізвався раптом Лис:
– Як зробить собі сюрприз?
Хочу м’яса, хочу сала!
Ну, де вдача моя вдала?

Каже Вовчик: – Сил вже мало…
Утекло десь наше сало…
Підем разом у село,
Є там їжі «джерело».

Голод, братику, не тітка!
Нас трава харчує, квітка…
Кабана знайти потрібно!
На вагу він зараз срібла!

Дуже я люблю свинину
І смачненьку солонину!
Напакуємо в торбину!
Запасемося на зиму!

Я наїмся донесхочу,
Собі щастя напророчу!
А як лопну, то від сміху,
Що таку вже маю втіху!

Час ішов. Зима прийшла…
А розмова ще трива…
Довго Вовк і Лис блукали…
Теревенили, гуляли…

Тільки-но пришли в село,
Аж замерзло джерело…
А свиня у хаті… крик!
З неї вчинено шашлик…

Друзі за боки схопились
І за кісточку побились…
Шкода їм за м’ясо, сало,
Що поживи вже не стало…

Тож не мрійте просто так,
Як той Вовк і Лис-простак…
Треба діяти завжди,
До мети своєї йти!

Стасик Матей – Пінгвін та Півень

Пінгвін та Півень

байка

Прийшов Пінгвін з Атлантиди до нас в Україну,
Бо багато він чув усього про оцю країну.
Іде собі по дорозі… і бачить тварину,
Яка дивно поглядає на вербу, калину…

Ось підходить він, питає:  – Що ти робиш, друже?
– Відійди ти, курко синя, хочу їсти дуже!
– Я не курка кольорова, я Пінгвін, я – сила!
– Що за муха, курчаточко, тебе укусила!

– Як ти смієш, півню дикий, мене ображати!
– Іще раз мене розсердиш, можу й поклювати!
Дивна ти якась, пташино. Може, хочеш гречки?
Ну, не сердься, будь ласкава, бо знесеш яєчко.

– Слухай, півню, не кажи так за мою особу!
Бо пінгвін я королівський і такого ж роду,
як і ти, та, наче гетьман, з чудо-булавою…
От іду в похід сьогодні…
– Не ходи за мною!

Розсердився пінгвін сильно, пішов відпочити
Заспокоївся поволі… трохи, роздивився квіти.
Та оглянув і Карпати, височенькі гори
І, звичайно, нашу гордість – наше синє море.

Поблукав по всій державі з самоваром тульським…
Познайомився з бараном, із конем гуцульським.
Бачить, півень вже знайомий… на калині… Боже!
Кричить:
– Людоньки, врятуйте!
…Бо злізти не може…

Підійшов пінгвін до нього й промовляє слово:
– Я за те, що ти знущався, не зроблю нічого…
Сиди собі на калині і бувай здоровий,
Пам’ятай, не можна  бути таким гоноровим!

Тож потрібно, любі друзі, тільки чесно жити,
Бути чемним і ласкавим, іншим не грубити.

 

Стасик Матей – свиня і корова

свиня і корова

байка

дуже скаржилась корова,
що малі у неї брови
та що вже така стара,
що не має молока.

бачить йде собі свиня:
– ой яка гладенька я!
тільки сік і воду п’ю
і розваги всі люблю!

здивувалася корова:
– як це? глянь мені на брови…
не збагну… чом не ростуть?
підскажи, прошу, як буть!

а свиня їй промовляє:
трохи лінь гуляти гаєм…
барабанить дощик дрібно…
але схуднути потрібно…

на дієті я… страждаю…
лиш цукерочки вживаю.
фрукти й овочі не їм.
бо не вміщуся у дім.

– ой розумна, свинко, ти!
тут мудріших не знайти!
та скажи, мені як жити?
як же брови відростити?

так хочу омолодитись
і, звичайно, всім любитись!
бути гордістю держави,
в промінцях купатись слави…

– слухай дам тобі порадку,
рви собі повіки зранку…
брови будуть відростати,
зможеш гарною ти стати!

не забудь одне лишень:
їж цукерки кожен день!
щоб моднішою здаватись,
слід кросівочки придбати, –

вихвалялася свиня:
–  я змінила все вбрання!
схудну скоро, от, побачиш,
не люблю життя собаче…

буду дуже фігуриста
одягну разок намиста!
всі із заздрощів впадуть.
бо дієт не знають суть!

проходжався поруч кінь…
йшов під дерево, у тінь…
і розмову цю почув,
усміхнувся та шепнув:

–  льохо, що таке воркочеш,
іншим голову морочиш,
ти й мене вже погубила,
шкіру й кісточки лишила.

слухав я твою дурницю!
їв овес собі, травицю
й був, як справжній слон товстий…
а тепер – як кліщ худий!

варто думати завчасно,
не всіх слухать одночасно.
знай же вибрати пораду
і прийняти все до ладу.

 

Марина Штефуца – грудень

грудень

 

3D, у техніці розчинення

у всі стежки вростає грудень… ожеледиця…
співа благально хуртовина власну арію…
а після ночі знову будень майже хреститься…
ховати сльози я повинна для гербарію…

зриває зорі передранок постреальністю…
на склі віконця – всесвіт цілий у проекції…
сніжинки схожі на прочанок натуральністю…
струмочок, наче скам’янілий… від ін’єкції?

зима стривожено і різко рве умовності…
гортає віщі сни над гаєм арфа місяця…
немає мрій… порожнє ліжко… геть коштовності!
далеко ти… душа вмирає… небо світиться…

У тексті розчинено вірш:

у всі стежки вростає грудень…
співа благально хуртовина…
а після ночі знову будень…
ховати сльози я повинна…

зриває зорі передранок…
на склі віконця – всесвіт цілий…
сніжинки схожі на прочанок…
струмочок, наче скам’янілий…

зима стривожено і різко
гортає віщі сни над гаєм…
немає мрій… порожнє ліжко…
далеко ти… душа вмирає…

 

© Copyright Marina Aldon 2012

 

Марина Штефуца – різдвяне

різдвяне

 

3D, у техніці зіставлення

у хмарі не сніг, а бісер… його втричі більше норми…
зима трансформує дійсність та виміри, певно, інші…
оратор, паломник вітер бажає набути форми…
цілує холодну вічність, натхненно складає вірші…

на шибці шедевр Альбані, класичні гравюри Санті…
у тіней етнічні танці… принада у свят магічна…
різдвяні гірлянди в спальні, як стрічка із діамантів,
оздоблюють пазли в рамці астральні зіниці січня…

дорога, як те лекало, веде десь у невідомість…
шершава на дотик нічка, їй личить лише колядка…
думкам небосхилу мало, екстриму шука свідомість…
ридає безмовно свічка, в душі про кохання згадка…

У тексті розчинено два вірші:
1.
у хмарі не сніг, а бісер…
зима трансформує дійсність …
оратор, паломник вітер
цілує холодну вічність …

на шибці шедевр Альбані…
у тіней етнічні танці…
різдвяні гірлянди в спальні
оздоблюють пазли в рамці…

дорога, як те лекало,
шершава на дотик нічка …
думкам небосхилу мало,
ридає безмовно свічка…
2.
у хмарі не сніг, а бісер
та виміри, певно, інші…
оратор, паломник вітер
натхненно складає вірші…

на шибці шедевр Альбані…
принада у свят магічна…
різдвяні гірлянди в спальні –
астральні зіниці січня…

дорога, як те лекало,
їй личить лише колядка…
думкам небосхилу мало …
в душі про кохання згадка…

 

© Copyright Marina Aldon 2012

Марина Штефуца – Пригоди синього слоника

Пригоди синього слоника

Думаєте, діти, слоненята сірі?
Ні, бувають часом інших кольорів…
Тільки не приймають їх до гурту звірі
І не розуміють їхніх почуттів.

У казковім краї неба батьківщина.
Жи́ло там незвичне слоненя – Барон…
Синє… із яскраво-жовтими очима…
На хвості носило ноти та тромбон…

Навіть рідна мати не гуляла з сином,
І цурався батько диво-малюка…
Походжав самотньо, наче сиротина,
Слухаючи мову жорен вітряка.

Милували квіти: запахи, цвітіння…
Хоботом рослини поливав щодня,
Дихати світанку лагідним тремтінням
Дуже полюбляло чесне слоненя.

Та одного разу на маківку маку
Гордо сів метелик, начебто на трон.
– О, давай дружити! Бавитись усяко, –
Радісно, завзято шепотів Барон.

Лускокрилий злегка повернув обличчя:
– Недоречні жарти! Відійди мерщій!
– Будь мені за брата! Тобі цятки личать…
– Про таке безглуздя… думати не смій!

Але бідний слоник зовсім не знітився,
Звик і до наруги, й до лихих новин…
Уперед сміливо тільки подивився.
Вирішив податись в подорож один…

Стежечка за згірком уставала дибки,
Сонце простягало руки-промінці.
Вітер озивався музикою скрипки,
Впершись у травинки, як у олівці.

А ліси високі, як розкішні за́мки,
Кликали до храму грації, краси…
Моху пишні форми, ніби витинанки,
На собі гойдали крапельки роси́.

Враз побачив слоник миле мавпенятко.
Щось воно співало весело собі
І при тім стрибало, наче жабенятко…
– Як тобі не страшно, подруго, вгорі?

– Хе! Мені! Ну й скажеш! Витівка кмітлива! –
Глузувала мавпа…
– Ми не друзі, знай!
Я така прекрасна, мудра… особлива,
Ти же – зовсім синій… Отже, прощавай!

Рушив далі слоник … Серце билось важко,
А душа жадала палко доброти…
Віртуозно… плавно… заміря́ли пташки
На узвишші світу райдуги-мости…

Звідки не візьмися… тигренятко… раптом…
М’ячика кидало десь поміж ліан
І ловило хутко… влаштувавши свято…
Пилу підіймало ці́лий ураган.

– Можна, я побавлю трохи із тобою? –
Слоненя спитало.
– Ні!!! Примаро, згинь! –
Відповів смугастий…
– В тебе з головою
Все гаразд? Не бачиш? Я же Тигра син!

І Барон до річки… рушив сумовито…
Зазирнув у люстро чистої води,
Та про себе думав:
– Скільки пережито…
Я ж нікому зовсім не робив біди!..

Так, не синє хутро мають звірі інші…
Вдачею  незграбний, може… і смішний…
Та хіба від цього мій характер гірший?
Чим усім огидний та іще й чужий?

Заливали сльози віченьки пшеничні…
Глянув перед себе… ось… неподалік
Бо́рсався метелик… Трюки атлетичні?
Він тонув… Кричати, певно,  вже не міг…

Витяг його слоник хоботом на сушу.
Мовила комашка:
– Соромно як! Ох!
Я перед тобою вибачитись мушу…
Що ж, давай дружити, гратися удвох…

Приятеля мати надзвичайно добре!
Тішився відверто врешті-решт Барон.
Та в ту мить… почули… мавпеня хоробре…
Гучно голосило… ніби в мікрофон…

Впало необачно. Скиглило журливо:
– Що мені робити? З рани кров тече.
Хто б погладив ніжно, бережно, дбайливо?
Хто би зміг підставить хворому плече?

Слоненя зірвало пальмовий листочок,
Зав’язало лапку пацієнтці вмить…
І банан подало, й апельсин-клубочок…
Чуйно запитало:
– Чи іще болить?

– Ні, мені вже краще, – мавпа відказала, –
Лиш… тебе, не знаю, як перепросить…
Бо раніше пиха клята не давала
Товаришувати…
– Нас природа вчить

Інших пробачати, не кидати в го́рі
Слабших захищати,  – шепотів герой.
– Нумо всі шукати, де ночують зорі, –
Шимпанзе всміхалось, – Ти вже не ізгой!

Втрьох імпонувало друзям мандрувати.
Рухалися стрімко, жваво… без перерв…
Повз ліванські кедри, баобаба шати,
Стиглі візерунки ка́вових дерев.

Так дійшли до місця, тигреня де гралось…
Зникло? У ліані правий бік застряг.
Вирватися з пастки зовсім не вдавалось
– По-мо-жіть! – стогнало… В голосі був жах…

І хижак, мов котик, той, що провинився,
Виклав: у хмаринку м’ячика кидав,
Біг за ним швиденько, раптом зачепився…
Тож Барон негайно тигра врятував.

Слоник міг собою відтепер пишатись,
Вчотирьох до щастя мчали манівцем…
Кожен побратимом мріяв називатись,
Став бо він яскравим гідності взірцем.

Що ж, нехай і синій, і жовтаві очі,
Вчинками хороше заслужив ім’я…
Більш Барон не плакав гірко серед ночі,
Вся його любила лісова сім’я.

 

© Copyright Marina Aldon 2012

Іванка Сабадош – Зима

Зима

 

Мне несёт зима снежинки,
Свои белые пушинки,
В натуральной шубке модной
И в ладошечке холодной.
Как-то радостно в сердечке,
Ледяной узор на речке!
Не нужны сейчас игрушки!
Вынимаю санки, клюшки,
И коньки, и даже лыжи.
Догоняй же, котик рыжий!
Хочешь вместе порезвиться?
Новый год уже мне снится!
Этот праздник всех щедрее!
Дед Мороз, приди скорее!

Іванка Сабадош – Новий рік

Новий рік

У зими щедрот багато,
Що не день у хаті свято!
Ось ялинка у кімнаті
У яскравім пишнім платті,
А на ній свічки та зорі
І скляні, і непрозорі…
На підлозі подарунки –
Для усіх-усіх пакунки!
Що у них, на жаль, не знаю.
Дуже Новий рік чекаю!

Іванка Сабадош – Діду Морозе!

Діду Морозе!

Діду Морозе, чому забарився
В темному лісі, ялин там багато?
Я заспіваю, щоб ти зголосився,
Діти чекають тебе всі на свято.
Діду Морозе, зламалися сани?
Чи занесло сніговієм дорогу?
Тут непокояться Маші, Оксани
І не приховують Саші тривогу.
Діду Морозе!
Ура! Ти з’явився!
Ось і Снігуронька! Нам веселіше!
Діду Морозе!
Присядь. Ти втомився!

Дай подаруночок! Нумо, скоріше!