Петро Попадинець – Посада в хлібороба є найвища…

Посада в хлібороба є найвища…

 

Посада в хлібороба є найвища…
І вищу світ не видумав іще,
Бо на землі й в найближчому домищі
Хліб на столі для всіх – святиня є.

І перед нею голови схиляють
І президенти, й генії, і ті,
Які самі себе не поважають
За ниці в душах порухи свої.

Святішого нічого не буває,
Ніж хліб насущний з поту у труді,
Що на ріллі від сонця проростає
І надає нам сили молоді.

Господній хліб є лиш початком всьому.
Спасінням людства виступає він.
Й своїм колоссям на шляху святому
Підніме й Україну він з колін.

І ми забудемо провалля днища,
Віддавши хлібу прагнення своє…
Й посадою цією станем вищі…
…А вищу світ не видумав іще.

 

Петро Попадинець – Є в ритуалі виходу на поле

Є в ритуалі виходу на поле

 

Є в ритуалі виходу на поле
Поезія висока й потайна.
І землероб, неначе в ореолі,
Пробуджується ранками зі сна.

Він повагом почне з хліва виводить
Під запахи черемхові коня,
Малого сина викличе з господи –
Нехай ворота швидше відчиня,

Бо зачекалась нива палко плуга
(Принишкла і запрагнула зела),
Хоч іноді й закрутить недолуго
Північний вітер холодом зі зла.

Та сонце потім щедрою теплінню
З чола, мов рушниками, витре піт,
Кудись відверне в далі далечіння
Муругий той непроханий політ.

І знов розсіє рясно з високості
Блискітки срібні весняного дня,
А на якійсь з землі пророслій брості
Веселкою у росах засія.

І затремтить від радості довкола
В уяві хлібороба ярина…
Є в ритуалі виходу на поле
Поезія висока й… таїна.

 

Петро Попадинець – Пройшли морози…

Пройшли морози водохресні

Пройшли морози водохресні –
Й повсюду тихим лад настав,
А новий день порядно й чесно
Весні дає все більше прав.

На вільхах китиці жовтіють
Як мужні вісники тепла
Хоч під посвист буровію
Зима ще шкіриться зі зла.

Їй так не хочеться без бою
Іти безславно в небуття
І заморозити собою
Старається нове життя.

Але потуги ті намарні,
Бо просипається рілля
Й виводять люди господарні
Самими гноївку на поля.

І про врожай майбутній дума
На власній ниві трудівник.
Тому й негоди всі на глуми
Підняти буднями він звик.

Та й про морози водохресні
Забути вже пройшла пора –
Село готується воскреснуть
Для хліба нового й добра.

 

 

Петро Попадинець – Нас єднає з Богом вічно хліб

Нас єднає з Богом вічно хліб

 

Нас єднає з Богом вічно хліб,
Зітканий із поту і надії
Що із ним позбудемося бід
І дійдем до радості виріїв.

Тож весну чекаємо завжди
Як й єства свойого воскресіння,
Щоб прокласти нивами сліди
До людської величі й спасіння,

Бо зело, що кинуте у грунт,
Проросте опорою на в долі,
А душі торкнеться нижніх струн
У колоссі на пшеничнім полі.

Й серед цього орсалу свят
Спинилися, як свідок чудодії –
Це ж хліба із Богом гомонять
І стають для людності месії.

Й звозимо в комори не зерно,
А затуглі в ньому сонця зблиски.
Й буде серце гріти нам воно,
Наче пісня матері з колиски.

З нею в цій завихреності діб
Не втрачаєм потягу до дії…
Й нас єднає з Богом вічно хліб,
Зітканий із віщої надії.

Петро Попадинець – Наш хліб

Наш хліб

 
Насущний хліб… Які святі слова!?
Яка у змісті їх врочистість
Коли в краплинах поту виграва
Душі людської промінь чистий!
Й теплом цого розбуджена земля
Розродиться достатком хлібним,
Щоб Україна впевнено моя
В майбутнє йшла в його ясному німбі.