До створення світу
Тобою вимірюю дно небосхилу…
Кохання вроста у венозні судини…
Страждання нагадує птаху безкрилу…
Я зліплена з пісні… не з білої глини…
Ударами серця рахую хвилини…
Ховаючи вітру лице за ґардину…
Ніщо не лікує відмерлі клітини…
Ковтати намарно екстракт… аспірину…
Читаю чуття, як апостольську книжку…
Між нами степи, прохолода осіння…
Самотності тінь обнімаю у ліжку…
Трима на землі тільки сила тяжіння…
У но̀чі колапс і… нервове тремтіння…
Всі виміри рву, пересилюю втому…
Кремую світлини, вдихаючи тління…
Та пам’ять, на жаль, не згорає при цьому…
Зірками іду, маю власну орбіту…
Зів’ялого листя вже пригоршні повні…
А місячне коло, сягнувши зеніту…
Не хоче впливати на засоби мовні…
Рефлекси тривоги завжди безумовні…
У затінку сну не топчи мого квіту…
Зі слі́зьми душа витікає назовні…
Кохала ж тебе ще до створення світу…
5 жовтня 2012
© Copyright Marina Aldon 2012
*Малюнок авторський “У вічності”, акварель
Залишити коментар