Марина Штефуца – Післямова кохання

Післямова кохання

Вдягає мла сукню – одежу черниці…
У сьомому вимірі холодно, схоже…
Стискаю розгублено зорі-верви́ці…
Молюся тихенько… Спаси тебе, Боже…
Розчісує вітер обачно тополю,
Нашіптує п’єси, неначе Сенека…
Звикаю до горя, звикаю до болю,
До думки про те, що ти надто далеко.
І ніч обезлюблена… дуже тривожна,
І місячне люстро ховає обличчя…
На брамі до раю табличка: «Не можна!»
Апостол Павло стереже потойбіччя…
Журба проростає у тло небокраю,
Знеструмлює відчай останню надію…
Ти в іншому світі, я в цьому конаю…
Ні жити, ні вмерти без тебе не вмію…
Поморщена свічка стікає у вічність…
Оголено нерви від недосипання…
В душі зберігаю я втрачену дійсність….
Бо спомини – це післямова кохання…

 

4 жовтня 2012

© Copyright Marina Aldon 2012

 

 

*Малюнок Марини Штефуци “Двоє”, акварель

 

Залишити коментар