Веселися, хліборобе, виблискуй!
Погойдай свої стиглі думки
І вітру насип у колиску
Жмені мрій і духмяні, й палкі.
Розгуляйся, сонце, милуйся
Сяйвом хвилі пшеничних ланів,
Кожна стеблинко, хизуйся
Хлібним даром натруджених днів.
Хліборобе-трударю, гордися,
Це твій внесок у символ життя,
На благо ж людей ти трудився
І осені – на майбуття!
Гіркотою пахне осінь –
Чи то від болю, чи з жалю,
Що вже на скронях біла просінь,
А я ще все тебе люблю.
Мить весняна вже далеко
Через осінні йду стежки.
“Злети у небо, мов лелека!”-
Запрошують мене пташки.
Хрумтливе листя … Ліс руденький
Жбурляє жмені кольорів,
Здалека чути дзвін тихенький.
Він затишок в душі створив.
Скажи тихенько лагідні слова
Ласкаво подивися в очі.
І понесе нас хвиля медова
За обрій, де немає ночі
Там райський сад у квітах запашних
І музика сердець чарівна
Не чути жодних скарг і слів чужих
І попелюшка там – царівна.
Коли ж повернемось в ранковий світ
То принесім краплину раю
То буде наш Вселенний заповіт
Бо я лиш тебе кохаю.
Митець завжди живе в уяві
Свого майбутнього творіння
І як від сонця, при появі
Думки світліють від прозріння.
І він бере із свого серця
Краплини Божого натхнення
І як із чистого джерельця
Пливе майбутнє в сьогодення.
Зібравши в жмут своє сумління
Свого, підкорюючись гласу,
Відкинувши земне тяжіння,
Відкрив нам інший вимір часу.
Його життя йде до спіралі
Досяг він сьомого вже неба,
Але іде все далі й далі…
Це послідовникам, так треба.
І де межа, ніхто не знає…
Землянам це ще невідомо.
У творчість душу всю вкладає
І робить це цілком свідомо.
Нехай життя його минає
І прийдуть нові покоління,
Але душа його співає
І буде жить в своїх творіннях.
Росянисті трави,
Обрій соковитий
Вітерця заграви
Сонцем оповиті.
Вигрівки ложбинні
З присмаком ліщини
Дивляться невинно
Поглядом дитини.
Навкруги лиш гори,
З хатками в долині
І в небесне море
Серце моє лине
Зоря лише відкрила очі
І засвітила небокрай
Завжди буваю тут охоче
Як приїзджаю в рідний край.
Смерічки прикрашають обрій,
Ще хмарки сплять в ярах між гір
Й багаттям відблиску жевріє
Краса Карпатська – Синевир.
Струмки джерельні без зупинку
Несуть наснагу між зворів
З’єднаймося, хоч на хвилинку,
З митцем, що цю красу творив.
І гомін пташок полохливих
Гучніший від усіх пісень
І тать миттєвостей жахливих
Віщують нам чудовий день!
Мы помним вас всегда живыми,
Хоть ваш мотив давно отпет.
Мы радовались вместе с ними…
Желали многая им лет…
Прощать учились (миг –отрада)
Любимых ближних и врагов
Их время подошло. Так надо.
Хоть больно, не хватает слов.
Туда же мы уйдём… Когда-то.
Там матрица для всех одна.
Там чисто, непорочно, свято.
Там вечность каждому дана.
Ожил лес и птичья стая
Загнезлилась между крон,
Родника вода живая
Излучает дивный звон.
Вишня завела игриво
С дубом диалог сердец
В белом кружеве красивом…
Видно, хочет под венец…
Лучик солнца на поляне
Обнимается с цветком,
Пишет речек в тумане
Гимн о царствии лесном.
Одной Надежде я доверил
Свои безумные мечты…
Но взгляд твой быстрый строго светил
Предназначений всех черты.
Взгрустнул немного и умчался
Вслед за блеснувшею стрелой…
Сломал её и красовался
В потоках славы грозовой.
Стремишься ты в мир приключений
В миг испытаний, новизны,
Тебя Всевышний добрый гений
Создал из лепестков весны.
Мне за тобою не угнаться
И быстрых рек не переплыть,
Я даже не могу пытаться
С тобою облаком парить…
Но знай! Когда удел свершится
(Да, быстротечен жизни путь),
Ты можешь с облаков спуститься
Ко мне и просто отдохнуть.
Озорничаешь, балагуришь,
Всех увлекаешь за собой
И нелюбимых ты полюбишь –
Не зря зовут тебя Мечтой.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів