Намалюю собі Пегаса
І літати навчу по хаті,
Одежину пошию з квітів,
Наготую смачних салатів.
Намалюю собі Пегаса,
Буду з ним кожен день гуляти,
Та змайструю із вати ліжко,
Певно, десь у своїй кімнаті.
Намалюю собі Пегаса,
Причепурю чоло алмазом,
Заплету мрії всі у гриву…
Будем вчитись у школі разом…
В лошадиной гриве
Звёздочки из хлопка,
Солнца тёплый лучик
Да луна, как лодка.
В лошадиной гриве
Музыка природы,
Бабочки лесные,
Сладкий дух свободы.
В лошадиной гриве
Ландыши, душица,
Не догонит даже
Жеребца жар-птица.
В лошадиной гриве
Целый мир огромный.
Конь же так прекрасен,
Ловкий и проворный.
В лошадиной гриве
Радуга большая,
Свежесть небосклона
И роса святая.
В лошадиной гриве
Ураган со свистом…
Прикоснуться – счастье
К волосам пушистым…
3D, у техніці розчинення
Гортає листя різко жовтень, як часопис,
Похмурий ранок пильно дивиться у вічність…
Молитва чиста – це пісень моїх живопис…
Душі уламок розбиває навпіл дійсність…
Птахи принишкли, відчувають прохолоду…
Синдром застуди, певно, в сонячного диска…
Дощі-опришки видозмінюють природу,
Гуляють всюди, не потрібна їм прописка…
А ріки шумно гомонять поміж собою…
Ждуть сон тривалий всохлі трави на газоні…
У місті сумно… гірко плачу за тобою…
Юрба… вокзали… і самотність на пероні…
Гортає листя жовтень… Сизі хмари низько…
У скверах осінь тче з туману скатертину,
Разок намиста із квіток зрива вітрисько…
Знайти б наосліп… до країни мрій стежину…
Розчинений вірш:
Гортає листя
Похмурий ранок…
Молитва чиста –
Душі уламок…
Птахи принишкли…
Синдром застуди?
Дощі-опришки
Гуляють всюди.
А ріки шумно
Ждуть сон тривалий…
У місті сумно…
Юрба… вокзали…
Гортає листя
У скверах осінь…
Разок намиста
Знайти б наосліп…
Кошка поймала мышку
В комнате, под диваном
И за мячом вприпрыжку
Бегали вместе, рядом.
Кошка кормила мышку
Хлебом, печеньем, сыром,
Угощала малышку
Кексом, филе, инжиром.
Кошка любила мышку,
Не обижала вовсе,
Ей подарила книжку,
Прокатила на мопсе.
Рідний Київ – моя столиця,
Рідна-рідна земля свята.
Тут народних легенд скарбниця,
Гімн співають самі вуста.
Рідний Київ – моя держава!
Миле все, гомонить Дніпро…
України геройська слава
І у душах людей добро.
Рідний Київ – колиска мови,
Починається в нім наш рід.
Тут найвищі усі будови,
Яскравішим здається світ.
Трапилась біда
У метелика:
Він зламав крило
Біля скверика.
Небо почало
Дощем плакати,
Вітерець стогнав
Поміж маками.
А метелик ліг
Землі в ліжечко.
Відчувало біль
Навіть літечко.
Та хлопчина біг
За веселкою,
Заліпив крило
Він наклейкою.
І метелик знов
Диво-феєю
Закружляв собі
Над алеєю.
Осінь фарбує світ
Пензлем своїм барвистим,
Листя спадає з віт,
Ранок стає імлистим.
Вчаться дощі стрибать
З неба на міст, бруківку,
Знову птахи летять
В дивну свою мандрівку.
Осінь зриває квіт,
Вітер гуля опришком.
Дивиться з хмар, як кіт,
Сонце руденьке нишком.
Жив собі хлопчик Андрійко. З народження він був хворим і не міг ходити. Які тільки лікарі не намагалися зцілити його, та марно. Мама багато плакала і молилась за здоров’я сина. А хлопчик все лежав і не в силах був звестися із ліжка. Ночами він любив дивитися на мозаїку зоряного неба.
І от одного разу Андрійко побачив, що в повітрі летить щось блискуче, мов діамант. Круглий камінчик врізався у вікно і впав прямо на ковдру. Хлопчик взяв у руки невідомий предмет. Він був гарячим і приємним на дотик.
– Що ж це? – промайнуло в голові Андрія. – Може, ліхтарик, щоб світити у кімнаті?
– Ні, я метеорит, – обізвався камінь.
– Але ж звідки ти знав, що я подумав? – здивувався хлопчик.
– Бо я можу читати думки і прилетів до тебе, щоб допомогти. Загадай будь-яке бажання і воно здійсниться.
– Справді? Тоді я хочу, щоб мама завжди була вдоволеною і посміхалася, – повеселішав Андрійко.
– Ти добрий хлопчик, думаєш про інших, а не про себе. Що ж, хай буде по-твоєму. – промовив метеорит і, ніби сніжинка, розтанув у темряві.
Вранці Андрійко прокинувся і вперше в житті встав із ліжка. На це до кімнати увійшла мама.
– Сину, ти ходиш! Яке щастя! – зраділа вона. – Більше ніколи я не буду нудьгувати і журитися. Відтепер у нас все буде гаразд.
Посмішка матусі була, наче сонячний промінець, ніжною та привітною і син зрозумів, що його мрія збулася.
Жив був собі собака Бім. Одного разу його прогнав з дому господар, бо чотирилапий захисник двору був уже дуже старим.
Пішов песик блукати містом і побачив котика.
– Як тебе звати? – спитав він.
– Мурчик, – відповіло кошеня.
– А де ти живеш?
– Ось у цьому будинку, – замурликав Мурчик. У мене дуже добра господиня. Хочеш, я тобі її покажу?
– Так, – зрадів Бім.
Друзі зайшли до хати. Їх зустріла привітна дівчинка Таня.
– О, який красивий чорний песик. Візьму його собі. Гадаю, Мурчику веселіше буде. Разом їстимуть, гулятимуть, бавитимуться.
– Бачиш, яка чудова у мене хазяйка. Ти ж не проти того, щоб жити у нас, правда?
– Звичайно, – вдоволено махав хвостиком Бім і торкався язичком руки Тані.
В цю мить прийшли батьки дівчинки.
– Мамо, тату, у нас новий член сім’ї з’явився. Дивіться, який красень! – щасливо кинулася до дверей Тетянка.
Батьки тільки усміхнулись. Вони давно обіцяли донечці собаку, але ніяк не наважувалися купити.
– Його Мурчик привів, – радісно сповістила Таня.
Кожна пташка має пісню
І гора – свою вершину,
Річка – воду чисту прісну,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
Кожна квітка має корінь,
Кожна стежка – середину,
Жовте листя має осінь,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
Кожна зірка має форму
І пшениця – насінину,
Кожна станція – платформу,
А людина – Батьківщину.
Має мову кожна раса,
Кожна нація – країну.
Маєм батька ми Тараса
І матусю – Україну.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів