Проценти
(оповідання)
Від якогось часу завелось таке,що майже кожна п’ятниця для баби Сікані приносилаякусь несподіванку – звичайно, немилу. Син, невістка, внук –уже наперед боялися п’ятниці через бабину біду.
Цієї п’ятниці – сьогодні – баба встала, протерла водою очі, і стала молитися. “Найперше вгодити Богу, а потім якусь бабрачку собі шукати в хаті” – працювала думка одночасно з тонкими, дугою складеними губами,які скакали, автоматично шепчучи молитву. При молитві працювали і маленькі рухливі очі: бігали по хаті. Збігавши всю хату, баба стрілила ними в стелю.
-Гм… Що то за книжечка під селеменом? Вчора її там не було. Хто її туди кинув? – занервувала.
На те ввійшов син і став щось шукати у підстольній засувці. Баба тричі перехрестилась і поставила голосову крапку на молитву – “Амінь”.
-Гавриле, що то за книжечка під селеменом?
-Від позички, з каси.
-Від позички, та ти ще не сплатив?
-Коли?
-Як коли? Та платиш уже три роки.
-У довг даю дуже мало… а то все – проценти.
Бабині бровиа чорними дугами піднялись посеред чола. Над тоненьким гострим носиком вони були схожі на крила летючої чорної птахи.
-Проценти… Які то проценти?- суєтилася баба.
-На… Таке ви мене питаєте! Проценти платить кожний, хто довжен.
-А та напасть довг не гасить?
-Видай – не гасить.
-О, мати божа! – сплеснула долонями, від чого сині товсті жили на руках стали ще товстіші.
-Ти мені таку плішку до голови вбив. А скільки ти вже тих процентів виплатив?
-Коли скільки пан просить,стільки даю.
Жилаві руки вхопили голову і заколисали нею.
-Ой біда та горе мені з такими процентами.
-Не мішайтеся ви, мамо,невсвоє діло.Ляжте або сядьте собі на постіль та колишіть дитину, доки жінка пожене корову.
-Як не моє діло?! Бере та несе з хати до останнього філера, і каже – “не в своє діло”. А чиє діло терпіти такому беззаконію?
Знайшовши напильник, Гаврило вийшов і почав гострити мотики.”Не буду я з нею заходити так глибоко в цю розмову. Та щу в п’ятницю! Може забуде.”- робив висновки Гаврило.
-Проценти… Проценти… Проценти…- Коле в самий мозок бабу, якби там зубате колесо оберталось.
-Якийсь злодійський палісок, у який ловлят бідноту і висмоктують з неї, як кліщі, як п’явиці. Ф бодай їм Божа мати не витерпіла. Та усі радили:
позич, позич! Сплатиш часточками і на тямку довг не дасться. А тут маєш! Уже тільки грошей виносив і каже, що довг у цілості. То тільки проценти… Щоб їх лиха доля втяла… ті проценти! І того, хто їх видумав!- сердилася баба.
Уже сонічко в исоко. За сином і невісткою
чорніє свіжо скопана сторінка. Так приємно, розмовляючи робити. Під кущиком, у траві, грається дитина. У хамничку за звориною свище в сопілку Василь біля ягнят. Ластівка, наче радіє, і собі щебече. А баба – нічого не видить, нічого не чує. Іде до сина… через тіпроценти.
-потолкуй ти мені на розум, Гавриле, що за нещастя ці проценти? З того, що ти наговорив, я дурію. Коли ми ті гроші позичали, то за проценти ніхто не говорив…
-Чого ви, мамо, вчіпилися до тих процентів, як реп’ях до петека? Не сушіть собі такою пустотою голову. Краще понесіть жменю сіна теляті.Чуєте – риче.
-Ох, ти, доле моя нещаслива?!
-Не задирай її… Та ще в п’ятницю,- шепнула невістка чоловікові.
-Жиди, мамо, у проценти беруть від людей майже стільки, як уся позичка. А інколи не одного і з хати вигризуть.
-Так то жиди?! А цей злодій до церкви
ходить! Апостола читає,- розмохувала перед собою кулаками, наче боксовала того, що брав проценти.
-Ідіть ви, мамо, до стрия. Стрий – член управи каси. Він вам потолкує.
-Іду! Іду! Якби мала у тьму іти, то цьому злодійству кінця дійти мушу!- пішла, кричачи.
Теля риче, курчата пищать, на призьбі лежить бабин кужіль, пробитий ледь зачатим веретеном, а досадна баба наперекір всім, і всьому сіла на порозі.
Поза хатою задубнів Василь. Ягнята пригнав. Спотілий, волосся – кущем, сорочка на череві роздвоєна,
-Обміна якась, господи прости,- виливала в думці жовч на внука.
-Бабко, я голодний,- заявив рішуче.
Якби в неї ціпок під рукою, то зараз “нагодувала б” його…
-Ти де так роздер сорочку, повішенику?
В баби тільки один зуб стирчить з горішньої вилиці. В ного язик гострить, як хоче кого вколоти. А через що Василя колоти зараз? Через те, що голодний попросив їсти? Василь рішив не здаватися.
-Ави все мусите знати!- відсік поки що лагідно.
-Бо, напевно, за гніздами лізав по деревах.
-А що?Богу маю цілий день молитися біля вас? Їсти мені даєте!
-А може він щось вичитає з тої книжки?- блиснуло в голові бабі.
Встала. А Василь, на всякий випадок, відтягнувся і став на перелазі.
-Якої мотилиці боїшся? Ану ходи, може вичислиш – скільки грошей видали в касу?
Не такий Васьль дурний, щоб бабі в руки залізти. Але коли вона під селемино протягла стіл, на стіл висадила стілець, він переконався, що злого наміру в баби немає.
-Лізь на стілець і подай ту книжечку з-під селемена. Та обережно, щоби-сь не впав!
Раз-два-три і книжечка у вузлуватих руках.
-Ану читай, що там написано?
Василь узяв книжечку, перегорнув листок.
-Що тут читати? Самі числа… В чотирьох стовпцях, – кліпав Василь, нічого не розуміючи.
-Но?… Чого мовчиш? Тепер говори!… О-го! Це не з бабою язик міряти… Но?
-Що но? – урвався терпець у внука. – То вичисліть собі сама, коли я не вмію.
-Або я шість років постоли деру до школи, як ти?
-Я числити знаю! Розумієте? Але тут, позирайте, чотири стовпці тих чисел: “капітал”,
“прценти”, “адміністрація”, “остаток довгу”. Котрий вам числити?
Бабині брови знову піднялися посеред чола.
-Но, дай сюди книжку! Тепер я вже розумію, що там так наколотили, що тільки вони самі в тому злодійстві розуміються. Іду я туди.
Сховала книжечку за пазуху і через пороги.
-Но-но! Задріть ви тільки управителя! Той вам покаже двері! – попередив Василь, але вона вже не чула.
Дорога баби веде біля діверя. Добре би зайти й до нього. Він на багатьох ділах розуміється. Але як почне толкувати, то так голову забаламутить, як німицею. На його мудрість баба не дуже надіялася.
Двері відкриті, але біля хати не видно нікого.
-Іва!… Гей-Іва!… Маріє! – скрипів голос, як давно не змазані двері.
Ніхто не озивався, ніхто непоказувався.
-Треба йти до них, – рішила баба.
Одна нога була уже на землі з перелаза, як з другою дошка посунулась і впалв. Баба полетіла. Головою на трав’янийморіжок ударила не боляче, але шкіру на руці здерла до крові.
-Ану, тітко, не впадьте на перелазі, бо дошка відорвана, – заспівала Марія, показавшись на порозі,
-Тепер тебе лиха доля винесла. Іван дома?
-Немає. А що було потрібно?
-Тьфу на вас! На всіх… Та й на ваші перелази, – пішла морконячи, мацаючи голову.
Управителя-голову кредитного дружества, зустріла біля пошти. Ішов, розмовляючи з Василиною Мішаковою.
-Добрий день!
-Доброго здорв’я!
-Ану най пан стануть трохи.
-Но, що доброго скажете, бабко? – заговорив привітно, зупинившись.
-А! Що доброго я можу сказати? Прошу ласкаво, най подивлятся пан до цієї книжечки і розтолкують мені це діло.
Доки баба із пазухи добувала книжку, управитель озброїв ніс окулярами.
-Що ви хотілиби знати?
-Та скільки грошей уже виплатили?
-Тут, бабко, троякі гроші. Про котрі хочете знати?
-Про всі! Про всі, які ви від нас зажерли.
Управитель понад окуляри глипнув на бабу, але змовчав. Витяг олівець з кишені і почав числити.
-У довг дали – 40, на проценти – 42, на
адміністративну роботу – 8. того разом – 90. А довжні ще 260.
Баба хитала головою, як кінь, коли в ніздрі муха залізе.
-Господь святий заплатив би вам за ваше здирство!
-За яке здирство? – скипів управитель.
-Скільки грошей уже зажерли, дві корови можна би за них купити, а довг майже уцілові. Не боїтеся Бога?
-Це наш закон, бабко!
-Та по вашому закону я ще й за десять років не вимотаюся з вашої злодійської сітки! Позичили триста, а висмокчета тисячу.
-Якщо ви скоро сплатите ваш довг, то не висмокчемо, але якщо ви по два пенге у довг будете давати, то й за двадцять п’ять років не сплатите. А за той час у проценти виберемо більше, як уся позичка.
-Не виберете! Не виберете! – Заскварчіла, як горячий жир, коли до нього капнути води. – Не встигнете, бо я почну постити на вас неділі, то вас смерть скосить. Я пустила в роботу свої криві пальці, і простягла їх до управителя. Мушу два фонти вовни багачам попрясти, у мене на голові латана хустина, внукові не має за що солом’яночку купити, а ви вже проковтнули дев’яносто пенгів. Бодай вас погибель проковтнула!
Управитель зблід. Глянув на Василину, яка з похиленою головою стояла на обочині дороги. Видно управителя чекала на якесь діло.
-Маєте, ви, бабко, щастя, що зустріли мене в доброму настрої, бо інакше… – і покрутив головою невдоволено. – Візьміть вашу книжку та ідіть собі з Богом! Постарайтесь чим скоріши сплатити ваш довг, бо піст вам нічого не допоможе. Ходіть, Василино!
Баба подумала, що перемога хилиться на її бік. Набрвшись відваги, рушила за ними.
-Не знаєте, що сказати! Соромно вам за ваше здирство! Втікаєте від мене! Коли позичали, то не було слова ні про проценти, ні про якісь міндації. Палісок злодійський!
-Василино! Запишу вас за свідка. Це вже забагато.
Заходило сонце. Сіканя клюкою сиділа на порозі. Зажурено гляділа перед собою. Були жандарми, протокол писали. Книжку понесли.
Василь на перелазі сукав сопілку.
-Но… Готуйте тайстрину… та окраєць хліба до неї. Ви думали, що так, як дома – на батька, на маму, на мене. О-го! Довоєтили-сьте.
Очима зв’язаної вовчиці покосила на внука.
Біля її ніг лежав ціпок… Але зараз вона не хапалася за нього. Дев’ять п’ятниць пообіцяла постити, на дві служби дати, на відступ до Бороняви піти, тільки б з цієї біди бог дороміг вибратися.
А син в той час розкрив жінці свій план:
-Зловиш у вечері гуску, позичимо від сусідів, принаймні сто яєць, занесу панові. Пообіцяюсь восени дрова рубати. Може простить. Як її на старі дні в темницю пускати?
-Я з самого ранку знала, що в п’ятницю якоїсь каламайки вона мусить нагородити. Ти добре придумав, коби лиш пан погодився, – журилася невістка.
-Погодиться! – відповів впевнено син.
Сина баба чекала нетерпеливо перед воротами. Почувши, що діло уладнав щасливо, підвела в гору руки й щиро подякувала Богу, що врятував її від біди, а в хаті урочисто сказала:
-Від тепер, нехай ті проценти згорять! Я втручатися межи них не буду.
1943. Дубове, Тячівський район.
Залишити коментар