Пригоди синього слоника

Думаєте, діти, слоненята сірі?
Ні, бувають часом інших кольорів…
Тільки не приймають їх до гурту звірі
І не розуміють їхніх почуттів.

У казковім краї неба батьківщина.
Жи́ло там незвичне слоненя – Барон…
Синє… із яскраво-жовтими очима…
На хвості носило ноти та тромбон…

Навіть рідна мати не гуляла з сином,
І цурався батько диво-малюка…
Походжав самотньо, наче сиротина,
Слухаючи мову жорен вітряка.

Милували квіти: запахи, цвітіння…
Хоботом рослини поливав щодня,
Дихати світанку лагідним тремтінням
Дуже полюбляло чесне слоненя.

Та одного разу на маківку маку
Гордо сів метелик, начебто на трон.
– О, давай дружити! Бавитись усяко, –
Радісно, завзято шепотів Барон.

Лускокрилий злегка повернув обличчя:
– Недоречні жарти! Відійди мерщій!
– Будь мені за брата! Тобі цятки личать…
– Про таке безглуздя… думати не смій!

Але бідний слоник зовсім не знітився,
Звик і до наруги, й до лихих новин…
Уперед сміливо тільки подивився.
Вирішив податись в подорож один…

Стежечка за згірком уставала дибки,
Сонце простягало руки-промінці.
Вітер озивався музикою скрипки,
Впершись у травинки, як у олівці.

А ліси високі, як розкішні за́мки,
Кликали до храму грації, краси…
Моху пишні форми, ніби витинанки,
На собі гойдали крапельки роси́.

Враз побачив слоник миле мавпенятко.
Щось воно співало весело собі
І при тім стрибало, наче жабенятко…
– Як тобі не страшно, подруго, вгорі?

– Хе! Мені! Ну й скажеш! Витівка кмітлива! –
Глузувала мавпа…
– Ми не друзі, знай!
Я така прекрасна, мудра… особлива,
Ти же – зовсім синій… Отже, прощавай!

Рушив далі слоник … Серце билось важко,
А душа жадала палко доброти…
Віртуозно… плавно… заміря́ли пташки
На узвишші світу райдуги-мости…

Звідки не візьмися… тигренятко… раптом…
М’ячика кидало десь поміж ліан
І ловило хутко… влаштувавши свято…
Пилу підіймало ці́лий ураган.

– Можна, я побавлю трохи із тобою? –
Слоненя спитало.
– Ні!!! Примаро, згинь! –
Відповів смугастий…
– В тебе з головою
Все гаразд? Не бачиш? Я же Тигра син!

І Барон до річки… рушив сумовито…
Зазирнув у люстро чистої води,
Та про себе думав:
– Скільки пережито…
Я ж нікому зовсім не робив біди!..

Так, не синє хутро мають звірі інші…
Вдачею  незграбний, може… і смішний…
Та хіба від цього мій характер гірший?
Чим усім огидний та іще й чужий?

Заливали сльози віченьки пшеничні…
Глянув перед себе… ось… неподалік
Бо́рсався метелик… Трюки атлетичні?
Він тонув… Кричати, певно,  вже не міг…

Витяг його слоник хоботом на сушу.
Мовила комашка:
– Соромно як! Ох!
Я перед тобою вибачитись мушу…
Що ж, давай дружити, гратися удвох…

Приятеля мати надзвичайно добре!
Тішився відверто врешті-решт Барон.
Та в ту мить… почули… мавпеня хоробре…
Гучно голосило… ніби в мікрофон…

Впало необачно. Скиглило журливо:
– Що мені робити? З рани кров тече.
Хто б погладив ніжно, бережно, дбайливо?
Хто би зміг підставить хворому плече?

Слоненя зірвало пальмовий листочок,
Зав’язало лапку пацієнтці вмить…
І банан подало, й апельсин-клубочок…
Чуйно запитало:
– Чи іще болить?

– Ні, мені вже краще, – мавпа відказала, –
Лиш… тебе, не знаю, як перепросить…
Бо раніше пиха клята не давала
Товаришувати…
– Нас природа вчить

Інших пробачати, не кидати в го́рі
Слабших захищати,  – шепотів герой.
– Нумо всі шукати, де ночують зорі, –
Шимпанзе всміхалось, – Ти вже не ізгой!

Втрьох імпонувало друзям мандрувати.
Рухалися стрімко, жваво… без перерв…
Повз ліванські кедри, баобаба шати,
Стиглі візерунки ка́вових дерев.

Так дійшли до місця, тигреня де гралось…
Зникло? У ліані правий бік застряг.
Вирватися з пастки зовсім не вдавалось
– По-мо-жіть! – стогнало… В голосі був жах…

І хижак, мов котик, той, що провинився,
Виклав: у хмаринку м’ячика кидав,
Біг за ним швиденько, раптом зачепився…
Тож Барон негайно тигра врятував.

Слоник міг собою відтепер пишатись,
Вчотирьох до щастя мчали манівцем…
Кожен побратимом мріяв називатись,
Став бо він яскравим гідності взірцем.

Що ж, нехай і синій, і жовтаві очі,
Вчинками хороше заслужив ім’я…
Більш Барон не плакав гірко серед ночі,
Вся його любила лісова сім’я.

© Copyright Marina Aldon 2012