Разлился туман молоком
Разлился туман молоком,
В нем утренний свет утонул.
И ветер проворным щенком,
Мне преданно лапу лизнул.
Ускорил февраль свой пробег,
За полем рассвет бледнолиц.
Смотри, умирающий снег,
Природа стряхнула с ресниц.
Разлился туман молоком,
В нем утренний свет утонул.
И ветер проворным щенком,
Мне преданно лапу лизнул.
Ускорил февраль свой пробег,
За полем рассвет бледнолиц.
Смотри, умирающий снег,
Природа стряхнула с ресниц.
Затихає, замовкає злива.
Лине пісня тиха й боязка.
Заховався вітерець грайливо
В пишноцвіт духмяного бузка.
Неба погляд – нескінчено – синій,
Кличе мрію трепетну в політ.
Я щаслива, друже, бо й до нині
Дивлюся закохано на світ.
Йде поважно осінь з поля,
Вітер тіло пробира,
Край доріг тремтять тополі
Й моє серце завмира.
У долинах села мріють,
Чорні смуги на стерні
Від осель в очах біліє –
Мрійно й затишно мені.
Наче справ було багато –
Але з ними розквитавсь.
Повертаюся від брата,
У якого гостював.
Мов з дитинства повертаюсь
І так боляче мені,
Що років багато маю,
Та радію знов весні.
Коли на шлях мій удовичо
Негараздів наллється злив,
В підпору я собі покличу
Прадавній співанки мотив.
Із ним віками верховинці
До світла правидного йшли,
Щоб роді їхнього й билинці
Завжди щасливі дні були.
Й не забув ніхто в цім краю
Його співучої краси ,
Бо як смереки вигравають,
Людські не можуть голоси.
Дзвінка он й осені палітра
Знялась мажорамив політ…
І запахів гойда повітря
Цілющих трав на цілий світ.
А на високу полонину
Вівчар трембітою зове,
Щоб в трепеті гірської сині
Єство відчулося твоє…
Ми всі з Карпат, й від Бога значить,
І хочби й в Космос ти поліз,
До співанки поверне вдача
Намилуватися до сліз.
Там, де синьо навкруги
Істрункі смереки –
Отчий дім мій дорогий
Із гніздом лелеки.
Спів трембіти лине з гір
І світає обрій.
Кличе серце Синевир,
Лагідний і добрий.
Й знов питляє по плаю
Із світів дорога –
Я вклонятися іду
Отчому порогу.
Горю вогнем. В погоні сили трачу.
Феєрія хмільних весняних днів
То радістю повнить, то безпричинним плачем,
Рве серце із грудей пташиний переспів.
Шаліють цвіркуни в килимовому лузі,
Неспокоєм тремтить в’юнковий Чумацький шлях…
Натягнутій струні подібний, у напрузі,
На зірку найяснішу полюю в небесах.
Вступив у силу вирок – приречений кохати!
Розбуджені чуття палкий вогонь жене.
Їх зірці вогневій під силу вгамувати,
У зустрічний вогонь зануривши мене.
Наче стрічка, в’ється Тиса
По розплетених косах
Між смарагдові ялиці
В шитих бісером лугах.
Срібнострунні води линуть,
В танці хвилі запальні.
Коломийки, полонини,
Солов’ї – і ті хмільні!
Дзвони чутні кришталеві
На вершинах синіх гір.
Юний голос королеви,
Що полонить душі й зір.
Хто хоч раз побочив Тису –
Діамант моїх Карпат,
Буде нею вічно снити
І вертатися стократ!
С дуновеньем ветра
В дом влетит прохлада.
Давних клятв беспечность
Вспоминать не надо.
Тёплый дождь июльский
Хлопает в ладоши.
Ты его запомни
Чистым и хорошим.
А букет ромашек
На столе в гостиной
Станет тайной нашей
Светлой и невинной.
Разговор наполним
Нужными словами,
И прочнее чувства
Будут между нами.
(з елементами розчинення)
Світ увечері, мов розмита пляма. Зникає раптом контур тіла клена, немов святе обличчя Авраама під порохом віків… Лиш стовбур-вена на місячній поверхні карб шукає. Гілляки, ніби щупальці ворсисті (довкілля же у Всесвіті безкає), дорога… Шлях Чумацький… весь у листі… Мозаїка галактик зовсім поруч… А може зі світил портрет Ван Гога уже хтось виклав. Чи ось там, ліворуч…пейзаж Гогена… Мрія босонога… з дитинства родом… не дає спокою… роси б ковтнути з рук Самого Бога…
Відкрита брама в ніч та в потойбіччя. Зника тривога. Відчуття виразні. Природи знаю добре всі наріччя, тому так милі хащі непролазні. У келії печерній фрески дивні. І вальс Шопена ехом лине всюди. Виконує струмок медитативні мелодії… та їх не чують люди…
Гірська волога в сутінках найкраща! Гортають свій Псалтир посеред лісу ченці-вітри…. при тому спокій лащать… крізь мох, як крізь надірвану крізь завісу… Молитва щира. Тане свічкамовчки. Багаття зомліває загадково… В повітрі сон… Він є отим місточком, що дух єднає з Вічністю… частково. Сльоза лягає на мелісу. Щастя! Як гармонійно все в природі! Диво! Тінь голуба вдягаю на зап’ястя… браслетом буде… Гарно і звабливо!
Не тисне очі пітьми чорна стрічка, хоч може тільки ранок її зняти струною сонця. Звичка споконвічна… Орнамент ароматів хвої й м’яти нанизано на звивини, на скельця свідомості… На жаль, не передати нащадкам запах… що в масштабі серця – оздобасправжня, мов ікони шати. І насолода – жити… в кожній миті!Грааль зірковий хочеться дістати, вустами відтворити соковиті плоди кохання… та свої Карпати… Торкнутись неба жадібко руками… А там політ… свобода… невагомість… нікого не обмежено роками… а кредо існування – невгамовність…
У тексті розчинено вірш:
Розмита пляма. Контур тіла клена…
На місячній поверхні карб. Дорога?
Потрет Ван Гога? Чи пейзаж Гогена?
Відкрита брама в ніч. Зника тривога
У келії печерній. Вальс Шопена
Виконує струмок… гірська волога.
Гортають свій Псалтир посеред лісу
Ченці-вітри. Молитва. Тане свічка
Багаття. Сон лягає на мелісу,
Як тінь. Не тисне очі чорна стрічка.
Орнамент ароматів хвої й м’яти
В масштабі серця – справжня насолода!
Грааль зірковий хочеться дістати,
Торкнутись неба! Там політ… свобода…
А у вірші розчинено японський сонет:
Розмита пляма.
На місячній поверхні
Потрет Ван Гога.
Відкрита брама.
У келії печерній
Гірська волога.
Псалтир посеред лісу,
Молитва. Свічка.
Лягає на мелісу
Тінь. Чорна стрічка.
Зоря лише відкрила очі
І засвітила небокрай
Завжди буваю тут охоче
Як приїзджаю в рідний край.
Смерічки прикрашають обрій,
Ще хмарки сплять в ярах між гір
Й багаттям відблиску жевріє
Краса Карпатська – Синевир.
Струмки джерельні без зупинку
Несуть наснагу між зворів
З’єднаймося, хоч на хвилинку,
З митцем, що цю красу творив.
І гомін пташок полохливих
Гучніший від усіх пісень
І тать миттєвостей жахливих
Віщують нам чудовий день!