Анна Брень – Якби ти знав

Якби ти знав

 

Якби ти знав, що поруч ти щоночі

У моїх снах, у мріях, у думках,

То ти не відпускав би мої очі.

І мої сни носив би на руках.

Якби ти чув, про що мій сон говорить,

Які слова шепоче знов і знов,

То ти б, напевно, визбирав всі зорі

І ними засвітив свою любов.

Якби ти бачив, що в очах палає,

Яким вогнем горять мої думки,

Ти завжди бувби поруч мене, знаю,

Й на відпускав моєї б ти руки.

Якби ти знав, як смуток допікає!

Він частим гостем в серці моїм став.

Якби ти знав, як я тебе чекаю!

Якби ти знав… Якби ти тільки знав!…

 

 

Іван Вурста – Розлюби мене відразу

Розлюби мене відразу

 

Розлюби мене відразу

Й полюби навік.

Не сміявся я ні разу

Як “люблю” прорік.

 

Але нам іти по стежці

Разом – навіки.

Оті слова в щасливій книжці,

Як оці рядки.

 

Люба! Загуби кохання,

Щоб шукав його!

Там у небі зірка рання

Погляду твого!

 

 

 

Іван Вурста – Ти повір

         Ти повір

Я півнеба на руках тримаю

І півнеба синьогірих зір.

Ти повір, що я тебе чекаю,

Серцю молодому ти повір.

Приспів:

 

Де сміються синім світлом зорі,

Де біжать смерічки навмання,

Де весняться кучеряві гори,

Ти чекай, гуцулочко моя.

 

Плаєм потолочені косиці,

В мріях потолочена весна,

Ти прийди, як пісня до криниці!

Ти впади, як ранішня роса.

Приспів.

 

На груні, заплетеному в ранок,

Буки в танці небо обняли…

Я тебе, заквітчану в світанок,

Понесу в Карпати чарівні.

Приспів.

 

 

 

Тетяна Іваненко – Разлился туман молоком

Разлился туман молоком

 

Разлился туман молоком,

В нем утренний свет утонул.

И ветер проворным щенком,

Мне преданно лапу лизнул.

Ускорил февраль свой пробег,

За полем рассвет бледнолиц.

Смотри, умирающий снег,

Природа стряхнула с ресниц.

 

 

Тетяна Іваненко – Заведет, заманит в село дорога…

Заведет, заманит в село дорога…

 

Заведет, заманит в село дорога,

В травах след оставит ветер босоногий.

Долетая с поля, жалобно, по-птичьи,

Отзовется болью в сердце песнь девичья.

 

Я ведь точно знаю: здесь тебя не встречу.

Тихо догорает этот тихий вечер.

Теплится надежда и меня тревожит:

Может песню эту ты услышишь тоже.

 

Тетяна Іваненко – Тихая станция

Тихая станция

 

Замело эту тихую станцию,

Не отыщешь пути туда,

Где река под треснувшим панцирем

Безупречно – белого льда.

Я предвижу твоё возвращение

В задушевных песнях весны.

У меня вьюга просит прощения

За холодные, снежные сны.

А пока… Отыщу интонацию,

Чтобы выразить слов полноту…

Дивный образ цветущей акации

Мне весеннюю дарит мечту.

 

 

Тетяна Іваненко – Ни оправданий, ни слов сожаленья…

Ни оправданий, ни слов  сожаленья…

 

Ни оправданий, ни слов сожаленья

Я для себя не ищу.

Тоненькой ниткой в такие мгновения,

Я на ветру трепещу.

Сказано много, да сделано мало.

Все обещанья – обман.

Стелится, стелится в сердце усталом

 

Поздних признаний туман.

Клятв неосознанных, неосторожных,

Ты прогони череду…

Белым цветением лип придорожных

В руки твои упаду.

 

 

 

Тетяна Іваненко – Разбиваются фразы

Разбиваются фразы

 

Разбиваются фразы о тонкую корочку льда,

И снежинки беспомощно тают на мокрых ресницах.

Я люблю эту зиму, но ты не поймёшь никогда,

Почему я озябшая, бедная серая птица.

 

Подожди, оглянись на холодную прелесть снегов.

Мы с метелью шальной до весны твоей вместе до плачем.

Ты боишься остаться в плену недосказанных слов,

Ты всё бредишь теплом и не хочешь, чтоб было иначе.

 

Но с приходом весны, снег уже не оставит следа.

Этот прозрачный мир не упрячешь от солнца в ладонях.

Я люблю эту зиму, но ты не поймёшь никогда…

Да  и я не хочу, что б когда-нибудь ты это понял.

 

 

Тетяна Іваненко – Затихає, замовкає злива…

        Затихає, замовкає злива…

 

Затихає, замовкає злива.

Лине пісня тиха й боязка.

Заховався вітерець грайливо

В пишноцвіт духмяного бузка.

 

Неба погляд – нескінчено – синій,

Кличе мрію трепетну в політ.

Я щаслива, друже, бо й до нині

Дивлюся закохано на світ.

 

 

Тетяна Іваненко – Смутку мій

Смутку мій

 

Смутку мій таємний і далекий,

Відшукай кохання глибину.

Нам на крилах принесли лелеки

Спогадів заквітчану весну.

 

Я була посправжньому щаслива,

Я хотіла світла і тепла…

То чому ж тоді травнева злива

Змила з серця всі твої слова?