Вона погодилася вбить життя,
Яке жило у ній і її серце чуло.
Було якесь в нього передчуття,
Коли раптово щось тянуть почало.
І зі всієї сили він кричав до неї,
І опирався зовнішньому впливу,
А їй тієї миті снилась фея,
Як життя обривали її “диву”.
Наркоз пройшов й коханий з нею,
Проблема зникла, все окей,
З усмішкою згадала вона фею,
А у відерці несли “диво” повз дверей
Несеться в гору, високо, далеко,
В небесну синь, в хмари навпростець,
Несеться мрія моя, мов лелека,
На крилах сну на диво-острівець.
Вже бачу, де є краще для народу,
Де марево гуляє біле, он.
І гай ранковий, і природи вроду,
Де мрія дійсність – і де сон – це сон.
Я чую солов’їні ніжні трелі,
Тут янголи охороняють світ
Та розливають білі акварелі
На лілій загадкових пишний цвіт.
Хтось, може, не повірить моїй мрії,
Але вона реальна, як і ми.
І гладять крила казки вітровії,
І ходить щастя поруч, поміж людьми.
Десь музика у серці моїм грає,
Сльозинки-перли котяться з очей.
Та це вона. Це мрія тут літає.
У Бога просить доля для людей.
моя надія на кінчику ножа
спливає чорними краплинами
випадково погляд перехопиш
і спиниш дихання на мить
і спогад думкою обпалить розум
кого ж ти стрів як літо пісню доспівало
ти думав просто перехожа
хіба не знав її вустами
до тебе доля говорила
кого ж ти стрів у той осінній переддень
у зворотному напрямку
крізь мої пальці
кудись втікає час
синій туман
стиха ридає
у верховіттях душі
мені б іти
але куди
у зворотному напрямку
кудись втікає час куди
В який би не ходила край далекий,
Та найкоротший шлях – назад, додому,
Де обіймуть мене живі смереки,
Де викупаюсь в небі голубому.
Тут босоніж я по траві ходила,
Заснуть до ранку не давали роси.
Моя тут пісня здобувала крила,
Аби злетіти в світанкову просинь.
І в темну ніч, коли бува нелегко,
Палатиме нам верховинська ватра.
Хай буду я від рідних гір далеко,
Та серцем я завжди в своїх Карпатах.
Сонечко сховалось
За овечку-хмарку…
-Яриночко, шукай!
Доки вона почекала
Хмарка вже і пострибала.
Сонечко сховалось
За старі смереки…
-Яриночко, знайди!
Доки вона оглядалась
І смерічка засміялась.
Тут тихенько сонце
Стрибнуло у річку…
-Яриночко, знайшлось?
Мчить Яринка, а воно
Вже пірнуло аж на дно.
Нарциси, нарциси ростуть біля Тиси
В долині широкій цвітуть на весні.
Нарциси, нарциси, під Хустом нарциси
Такі беззахісні, в сльозах чи в росі?…
Заплакала пишна жоржина:
-У вазу твою не хочу!
Мій хлопчику, ти не губи мене,
Нехай на землі я росту.
Блакитні дзвоники скотились з неба.
Так тихо лагідно дзвенять, дзвенять до тебе.
Дзвіночки, дзвоники: – Дзінь-дом!
Це дзвонить дзвоник нам з сонечком обом.
Хризантеми із-під снігу виглядають,
На життя надію не втрачають.
Хоч весна далека, але мила
Хризантам серденька обігріла.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів