Юрію Бедеку, який не повернувся з
війни і всім призовникам 1944 року присвячую… Автор
За горизонт заходить диск,
Останні промені згасають.
Стоїть похмурий обеліск,
Який минуле пам’ятає.
Ліс рук підняв до неба бір,
Немов волаючи до висі:
Верни нам хлопців з синьогір
Для наречених у намисті.
Ліс рук підняв до неба бір,
Немов волаючи до висі:
Верни нам хлопців з синьогір
Для наречених у намисті.
Йде поважно осінь з поля,
Вітер тіло пробира,
Край доріг тремтять тополі
Й моє серце завмира.
У долинах села мріють,
Чорні смуги на стерні
Від осель в очах біліє –
Мрійно й затишно мені.
Наче справ було багато –
Але з ними розквитавсь.
Повертаюся від брата,
У якого гостював.
Мов з дитинства повертаюсь
І так боляче мені,
Що років багато маю,
Та радію знов весні.
Коли на шлях мій удовичо
Негараздів наллється злив,
В підпору я собі покличу
Прадавній співанки мотив.
Із ним віками верховинці
До світла правидного йшли,
Щоб роді їхнього й билинці
Завжди щасливі дні були.
Й не забув ніхто в цім краю
Його співучої краси ,
Бо як смереки вигравають,
Людські не можуть голоси.
Дзвінка он й осені палітра
Знялась мажорамив політ…
І запахів гойда повітря
Цілющих трав на цілий світ.
А на високу полонину
Вівчар трембітою зове,
Щоб в трепеті гірської сині
Єство відчулося твоє…
Ми всі з Карпат, й від Бога значить,
І хочби й в Космос ти поліз,
До співанки поверне вдача
Намилуватися до сліз.
Там, де синьо навкруги
Істрункі смереки –
Отчий дім мій дорогий
Із гніздом лелеки.
Спів трембіти лине з гір
І світає обрій.
Кличе серце Синевир,
Лагідний і добрий.
Й знов питляє по плаю
Із світів дорога –
Я вклонятися іду
Отчому порогу.
Поету Миколові Рішку присвячую…
Автор
Від Драгова твій іде початок
І глибокий добродійний слід,
Літ прийдешніх сумніви і згадки,
Тут твоє коріння і твій рід.
І живуть в нащадках твої вірші,
Далі осяваючи ясні.
З кожним днем вони звучать сильніше,
І палахкотять немов вогні.
В далині похмурого Менчула
Сходить твоя вранішня зоря.
Ми тебе, Миколо, не забули,
Кожен тобі серце довіря.
Я рождён из горной синевы,
Детство ветер рьяно мне взлелеял,
И на нежной простыне травы
След потомкам навегда посеял.
Нет, его не видно, он в душе,
Чтоб познать – отправся в сердце леса,
Там в небесном ты найдёшь ковше
Ночью изумительную пьесу.
Слушай сказку, этот мир любя,
Ведь природа – жизни королева.
Только там найдёшь ты сам себя –
Могут подтвердить Адам и Ева.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів