Тетяна Іваненко – Разбиваются фразы

Разбиваются фразы

 

Разбиваются фразы о тонкую корочку льда,

И снежинки беспомощно тают на мокрых ресницах.

Я люблю эту зиму, но ты не поймёшь никогда,

Почему я озябшая, бедная серая птица.

 

Подожди, оглянись на холодную прелесть снегов.

Мы с метелью шальной до весны твоей вместе до плачем.

Ты боишься остаться в плену недосказанных слов,

Ты всё бредишь теплом и не хочешь, чтоб было иначе.

 

Но с приходом весны, снег уже не оставит следа.

Этот прозрачный мир не упрячешь от солнца в ладонях.

Я люблю эту зиму, но ты не поймёшь никогда…

Да  и я не хочу, что б когда-нибудь ты это понял.

 

 

Тетяна Іваненко – Затихає, замовкає злива…

        Затихає, замовкає злива…

 

Затихає, замовкає злива.

Лине пісня тиха й боязка.

Заховався вітерець грайливо

В пишноцвіт духмяного бузка.

 

Неба погляд – нескінчено – синій,

Кличе мрію трепетну в політ.

Я щаслива, друже, бо й до нині

Дивлюся закохано на світ.

 

 

Тетяна Іваненко – Смутку мій

Смутку мій

 

Смутку мій таємний і далекий,

Відшукай кохання глибину.

Нам на крилах принесли лелеки

Спогадів заквітчану весну.

 

Я була посправжньому щаслива,

Я хотіла світла і тепла…

То чому ж тоді травнева злива

Змила з серця всі твої слова?

 

 

Іван Бедек – Пам’ять

  Пам’ять

Юрію Бедеку, який не повернувся з

війни і всім призовникам  1944 року присвячую… Автор

 

За горизонт заходить диск,

Останні промені згасають.

Стоїть похмурий обеліск,

Який минуле пам’ятає.

 

Ліс рук підняв до неба бір,

Немов волаючи до висі:

Верни нам хлопців з синьогір

Для наречених у намисті.

 

Ліс рук підняв до неба бір,

Немов волаючи до висі:

Верни нам хлопців з синьогір

Для наречених у намисті.

 

 

 

 

Іван Бедек – Повертаюся від брата

Повертаюся від брата

 

Йде поважно осінь з поля,

Вітер тіло пробира,

Край доріг тремтять тополі

Й моє серце завмира.

 

У долинах села мріють,

Чорні смуги на стерні

Від осель в очах біліє –

Мрійно й затишно мені.

 

Наче справ було багато –

Але з ними розквитавсь.

Повертаюся від брата,

У якого гостював.

 

 

Мов з дитинства повертаюсь

І так боляче мені,

Що років багато маю,

Та радію знов весні.

 

 

Іван Бедек – Коли на шлях мій удовичо

Коли на шлях мій удовичо

 

Коли на шлях мій удовичо

Негараздів наллється злив,

В підпору я собі покличу

Прадавній співанки мотив.

 

Із ним віками верховинці

До світла правидного йшли,

Щоб роді їхнього й билинці

Завжди щасливі дні були.

 

Й не забув ніхто в цім краю

Його співучої краси ,

Бо як смереки вигравають,

Людські не можуть голоси.

 

Дзвінка он й осені палітра

Знялась мажорамив політ…

І запахів гойда повітря

Цілющих трав на цілий світ.

 

А на високу полонину

Вівчар трембітою зове,

Щоб в трепеті гірської сині

Єство відчулося твоє…

 

Ми всі з Карпат, й від Бога значить,

І хочби й в Космос ти поліз,

До співанки поверне вдача

Намилуватися до сліз.

 

 

Іван Бедек – Отчий дім

Отчий дім

 

Там, де синьо навкруги

Істрункі смереки –

Отчий дім мій дорогий

Із гніздом лелеки.

Спів трембіти лине з гір

І світає обрій.

Кличе серце Синевир,

Лагідний і добрий.

Й знов питляє по плаю

Із світів дорога –

Я вклонятися іду

Отчому порогу.

 

 

Василь Білич – Кохаю!

Кохаю!

Через межу переступлю,

Не відаючи, що чекає

За рубежем, котрий долаю,

У нетерпінні – все терплю,

Бо я КОХАЮ!

 

За серцем йду, воно веде.

Немов хмільне, єство співає.

Я дужі крила розпрямляю,

Блакитний неба дзвін гуде,

Що я КОХАЮ!

 

Чуттів могутній водограй

Ані на мить не замовкає.

Сади вишнево трембітають

У пурпуровий небокрай,

Як я КОХАЮ!

 

 

Василь Білич – Вирок

Вирок

 

Горю вогнем. В погоні сили трачу.

Феєрія хмільних весняних днів

То радістю повнить, то безпричинним плачем,

Рве серце із грудей пташиний переспів.

 

Шаліють цвіркуни в килимовому лузі,

Неспокоєм тремтить в’юнковий Чумацький шлях…

Натягнутій струні подібний, у напрузі,

На зірку найяснішу полюю в небесах.

 

Вступив у силу вирок – приречений кохати!

Розбуджені чуття палкий вогонь жене.

Їх зірці вогневій під силу вгамувати,

У зустрічний вогонь зануривши мене.

Василь Білич – Діамант

                     Діамант

Наче стрічка, в’ється Тиса

По розплетених косах

Між смарагдові ялиці

В шитих бісером лугах.

Срібнострунні води линуть,

В танці хвилі запальні.

Коломийки, полонини,

Солов’ї – і ті хмільні!

Дзвони чутні кришталеві

На вершинах синіх гір.

Юний голос королеви,

Що полонить душі й зір.

Хто хоч раз побочив Тису –

Діамант моїх Карпат,

Буде нею вічно снити

І вертатися стократ!