Розлюби мене відразу
Й полюби навік.
Не сміявся я ні разу
Як “люблю” прорік.
Але нам іти по стежці
Разом – навіки.
Оті слова в щасливій книжці,
Як оці рядки.
Люба! Загуби кохання,
Щоб шукав його!
Там у небі зірка рання
Погляду твого!
Попробую себе у пісні
(Ноти ж не нові)
І сумують думи пізні,
Всівшись на межі.
Прилітають, відлітають,
Тануть в туманах,
А я нові зустрічаю
І гублю у снах.
Пісню видумати маю
На свої слова,
Вже руками відчуваю,
Як росте трава.
Буйна, чиста, зеленава,
Нотами – листки.
То ж весна, її обнова,
Вплетена в рядки.
Що це за черешні, що горять і гаснуть?
Що це за берізка криком на груні?
І чия це яблунька опустилась рясно
Полонинським сонцем на плече мені?
Чи мені це втканий рушничок дороги?
І для кого придане ясінь назбирав?
І чому, он, вітер взяв на крутогори
На плаю смерічку поміж днів-отав.
Гей,зелене літо! Де ти загубилось?
Де моя зелено-синя корогва,
Прліском тоненьким знов весна приснилась,
А десь літо бабине, а за ним зима…
Я півнеба на руках тримаю
І півнеба синьогірих зір.
Ти повір, що я тебе чекаю,
Серцю молодому ти повір.
Приспів:
Де сміються синім світлом зорі,
Де біжать смерічки навмання,
Де весняться кучеряві гори,
Ти чекай, гуцулочко моя.
Плаєм потолочені косиці,
В мріях потолочена весна,
Ти прийди, як пісня до криниці!
Ти впади, як ранішня роса.
Приспів.
На груні, заплетеному в ранок,
Буки в танці небо обняли…
Я тебе, заквітчану в світанок,
Понесу в Карпати чарівні.
Приспів.
Доброродиця богородиця,
Бо врятувала від гріха цей світ.
Ще підлота потроху родиться,
І не тане зневіри рід.
Благородиця – кожна жінка.
Кожна мати в своїх синах.
І на в’яне сльоза-хвилинка
Повертається в добрих снах.
Кожна мати, як кожна доля,
Що веде її по шляхах.
Мати-мати – струнка тополя
Вже у відпущеній їй гріхах.
Запоздала весна, запоздала.
И метелям давно вышел срок.
И апрель, словно путник усталый,
В роще ищет себе уголок.
Я по зелени леса тоскую,
По такой, что не видно границ.
Сердце ждет – неба высь голубую,
Растревожат признания птиц.
Разлился туман молоком,
В нем утренний свет утонул.
И ветер проворным щенком,
Мне преданно лапу лизнул.
Ускорил февраль свой пробег,
За полем рассвет бледнолиц.
Смотри, умирающий снег,
Природа стряхнула с ресниц.
Заведет, заманит в село дорога,
В травах след оставит ветер босоногий.
Долетая с поля, жалобно, по-птичьи,
Отзовется болью в сердце песнь девичья.
Я ведь точно знаю: здесь тебя не встречу.
Тихо догорает этот тихий вечер.
Теплится надежда и меня тревожит:
Может песню эту ты услышишь тоже.
Замело эту тихую станцию,
Не отыщешь пути туда,
Где река под треснувшим панцирем
Безупречно – белого льда.
Я предвижу твоё возвращение
В задушевных песнях весны.
У меня вьюга просит прощения
За холодные, снежные сны.
А пока… Отыщу интонацию,
Чтобы выразить слов полноту…
Дивный образ цветущей акации
Мне весеннюю дарит мечту.
Ни оправданий, ни слов сожаленья
Я для себя не ищу.
Тоненькой ниткой в такие мгновения,
Я на ветру трепещу.
Сказано много, да сделано мало.
Все обещанья – обман.
Стелится, стелится в сердце усталом
Поздних признаний туман.
Клятв неосознанных, неосторожных,
Ты прогони череду…
Белым цветением лип придорожных
В руки твои упаду.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів