Її погляд сягає в глибочінь,
Сивина, що вкрадається в скроні,
Тихо мріє про днів далечінь
І сльозу необачливо зронить.
Знов на дошці нам пише слова,
Як колись, в ті дитячії роки,
Її істина й досі жива
Й вічно житимуть в серці уроки.
Знов з собою вона поведе
По шляхах пізнання і навчання,
Знову в казку свою позове,
Де на день-два бувають світання.
Моя рідная Вчителько! Хай
Там, за обрієм світяться мрії.
І в долонях ти завжди тримай
Промінь віри, любові й надії.
Ти завжди так мене розумієш,
Як болить, біль затулиш сльозою,
А як сумно, втішити умієш,
І радіти, й ридати зі мною.
Коли темно – засвітиш собою,
Щиро сяєш ти зіркою в небі.
І в житті хай що буде зі мною,
Мені кращої мами не треба.
Мені не треба зір зривати з неба,
І гори золоті я не прийму.
Мені б лише хотілося від тебе
Почути ніжне: “Я тебе люблю”.
Тоді всі квіти на всій планеті
Почулиб ці омріяні слова,
І їх для мене в зорянім букеті
Ти б ,сам нерозуміючи, зірвав.
Такі прості слова, а їхня сила
Така безмежна і така проста,
Така палка і водночас незгасима,
Така безгрішна і така свята.
Я ці слова крізь відстані почую,
Тепло їх не віддам, не загублю.
Весь світ тобі у них я подарую,
Зронивши ніжно: “Я тебе люблю”.
Якби ти знав, що поруч ти щоночі
У моїх снах, у мріях, у думках,
То ти не відпускав би мої очі.
І мої сни носив би на руках.
Якби ти чув, про що мій сон говорить,
Які слова шепоче знов і знов,
То ти б, напевно, визбирав всі зорі
І ними засвітив свою любов.
Якби ти бачив, що в очах палає,
Яким вогнем горять мої думки,
Ти завжди бувби поруч мене, знаю,
Й на відпускав моєї б ти руки.
Якби ти знав, як смуток допікає!
Він частим гостем в серці моїм став.
Якби ти знав, як я тебе чекаю!
Якби ти знав… Якби ти тільки знав!…
3D, у техніці розчинення, 2 в 1
Приходиш тихо… Плоть ілюзорна…
Одежа чорна лякає лихом…
Єство – як вихор, душапотворна,
Мов смерті жорна… нестримно дика.
П’янка блуднице, говориш басом,
Живеш екстазом… Антична жрице,
Сон у зіницях… із млою разом…
Ти – поза часом… Ти – таємниця…
Несеш вітрила, пульсують зорі…
Вони прозорі… В тендітних жилах
Галактик сила… Світів… узори
В твоїй амфОрі… згортать крила…
1.
Приходиш тихо…
Одежа чорна…
Єство – як вихор,
Мов смерті жорна…
П’янка блуднице,
Живеш екстазом…
Сон у зіницях…
Ти – поза часом…
Несеш вітрила,
Вони прозорі…
Галактик сила…
В твоїй амфОрі…
2.
Плоть ілюзорна
Лякає лихом…
Душа потворна,
Нестримно дика.
Говориш басом,
Антична жрице…
Із млою разом…
Ти – таємниця…
Пульсують зорі
В тендітних жилах…
Світів… узори
Згортать крила…
3D, у техніці розчинення, 2 в 1
У пісні пташки вітру крик і сум,
Душіуламок, вкраплений у небо.
Стебло ромашки літа живить струм,
Гойдає ранок сьомий вимір степу.
Дрижить на віях червня аромат,
Росинок гомін в виструнчених травах.
Фарбую в мріях сонця циферблат,
Дня кожен промінь, мов гаряча кава.
Гортає річка обрію псалтир…
Губами спеку хочеться читати…
Дороги стрічка – в світ орієнтир…
Веде далеко… вздовж осик чубатих.
1.
У пісні пташки
Душі уламок,
Стебло ромашки
Гойдає ранок.
Дрижить на віях
Росинок гомін.
Фарбую в мріях
Дня кожен промінь.
Гортає річка
Губами спеку.
Дороги стрічка
Веде далеко…
2.
Вітру крик і сум
Вкраплений у небо.
Літа живить струм
Сьомий вимір степу.
Червня аромат
В виструнчених травах.
Сонця циферблат,
Мов гаряча кава.
Обрію псалтир
Хочеться читати…
В світ орієнтир
Вздовж осик чубатих.
3D, у техніці розчинення, 2 в 1
Небо, ткане вітром, млою перехрещене…
Снами ліслоскоче… дивне почуття….
Будь для мене світлом, серденько збезчещене
Просто серед ночі. Світ, як небуття.
Зорі чистять німби крилами прозорими,
В грудях болю згусток, вбито в душу цвях…
Я без Тебе, ніби між смертельно хворими,
Квітка без пелюсток… сліз Чумацький шлях…
Сивий місяць мріє через простір лагідний
Теж торкнутись Слова… Всесвіт постарів?
Не покинь, Месіє, Сине Божий праведний…
Ти – життя основа! Слався, Цар царів!
1.
Небо, ткане вітром,
Снами ліс лоскоче…
Будь для мене світлом
Просто серед ночі.
Зорі чистять німби,
В грудях болю згусток.
Я без Тебе, ніби
Квітка без пелюсток…
Сивий місяць мріє
Теж торкнутись Слова…
Не покинь, Месіє,
Ти – життя основа.
2.
Млою перехрещене
Дивне почуття….
Серденько збезчещене,
Світ, як небуття.
Крилами прозорими
Вбито в душу цвях…
Між смертельно хворими
Сліз Чумацький шлях…
Через простір лагідний
Всесвіт постарів?
Сине Божий праведний,
Слався, Цар царів.
Пустеля. Кадри завмирають…
Брукована пустеля міста.
Десь перехожі поспішають…
Танцює дощ, як одаліска.
У всіх обов’язки, турботи,
Запрограмовані щоденно
За діаграмою роботи…
Що їм до інших, до нужденних.
До власного ковчегу кожен
Скарби збира свої роками,
А іншого прибити хоче
До муру ржавими цвяхами.
Усі злітаються, мов грифи,
Когось образить, зачорнити,
Хоч їхнього буздушшя рифи
Самих же можуть потопити.
Та що другі? На перехресті
Суєт засліплих і облуди
Немає вже законів честі,
Про правду забувають люди.
Довкола – гріху коридори
До святості лаштують грати,
Та вирок за усе суворий
Колись їм випате прийняти.
Пустеля. Кадри завмирають.
Брукована пустеля долі.
Вітри у крила загортають
Лише тривог уламки кволі.
Часом просто хочеться мовчати,
Десь сховатись тихо від усіх.
Ні про кого, ні про що не знати.
Утекти від радості і сліз.
Від думок, від болю і від страху,
Від утіх, від суму, злих очей.
Незабутих спогадів вчорашніх,
Незабутих весняних ночей.
Хочеться втекти від спеки й вітру,
Від морозу, що чимдуж пече.
І лиш дощ крізь блискавку магнітну
Капає на стомлене плече.
Грім говорить голосно і тихо,
Долина в свідомість криком снів.
Пам’ятаю, ти немов під лихом,
Під дощем стояти не хотів.
Україно моя, безталанна моя Україно,
Скілько болю й жалю ми приносим до тебе щодня.
Із жорстокості – храм, а з любові зростались руїни,
Що нещасно по них блукає брехня.
Так коріння твоє байдуже висушують люди,
І гілки обривають з твоїх плодотворних дерев.
Ми сьогодні живемо, а завтра? А завтра – що буде!
Завтра з когось безжалісно знову добробут здерем.
Порубаєм на шмаття твої, Україно, подоли
І лахміттям покриємо рани – і ніби нема.
І тепло митвоє знове безцінно відкинемо долі,
І жалітимемо знов, бо колись же настане зима.
Україно моя, безталанна, та вічная мати,
Я вклонитися хочу й вуста цілувати твої,
Ти прости за немислимі, болем огорнуті втрати,
Що корінням важким полягли на священній землі.
За неславу прости, що не вмієм тебе цінувати,
Що на можем збагнути, як у тебе на серці болить,
І прости нам за те, що не вмієш доречно сміятись,
За любов нам прости, що не вмієм гідно любить.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів