Петро Попадинець – Посада в хлібороба є найвища…

Посада в хлібороба є найвища…

 

Посада в хлібороба є найвища…
І вищу світ не видумав іще,
Бо на землі й в найближчому домищі
Хліб на столі для всіх – святиня є.

І перед нею голови схиляють
І президенти, й генії, і ті,
Які самі себе не поважають
За ниці в душах порухи свої.

Святішого нічого не буває,
Ніж хліб насущний з поту у труді,
Що на ріллі від сонця проростає
І надає нам сили молоді.

Господній хліб є лиш початком всьому.
Спасінням людства виступає він.
Й своїм колоссям на шляху святому
Підніме й Україну він з колін.

І ми забудемо провалля днища,
Віддавши хлібу прагнення своє…
Й посадою цією станем вищі…
…А вищу світ не видумав іще.

 

Петро Попадинець – Є в ритуалі виходу на поле

Є в ритуалі виходу на поле

 

Є в ритуалі виходу на поле
Поезія висока й потайна.
І землероб, неначе в ореолі,
Пробуджується ранками зі сна.

Він повагом почне з хліва виводить
Під запахи черемхові коня,
Малого сина викличе з господи –
Нехай ворота швидше відчиня,

Бо зачекалась нива палко плуга
(Принишкла і запрагнула зела),
Хоч іноді й закрутить недолуго
Північний вітер холодом зі зла.

Та сонце потім щедрою теплінню
З чола, мов рушниками, витре піт,
Кудись відверне в далі далечіння
Муругий той непроханий політ.

І знов розсіє рясно з високості
Блискітки срібні весняного дня,
А на якійсь з землі пророслій брості
Веселкою у росах засія.

І затремтить від радості довкола
В уяві хлібороба ярина…
Є в ритуалі виходу на поле
Поезія висока й… таїна.

 

Петро Попадинець – Пройшли морози…

Пройшли морози водохресні

Пройшли морози водохресні –
Й повсюду тихим лад настав,
А новий день порядно й чесно
Весні дає все більше прав.

На вільхах китиці жовтіють
Як мужні вісники тепла
Хоч під посвист буровію
Зима ще шкіриться зі зла.

Їй так не хочеться без бою
Іти безславно в небуття
І заморозити собою
Старається нове життя.

Але потуги ті намарні,
Бо просипається рілля
Й виводять люди господарні
Самими гноївку на поля.

І про врожай майбутній дума
На власній ниві трудівник.
Тому й негоди всі на глуми
Підняти буднями він звик.

Та й про морози водохресні
Забути вже пройшла пора –
Село готується воскреснуть
Для хліба нового й добра.

 

 

Петро Попадинець – Нас єднає з Богом вічно хліб

Нас єднає з Богом вічно хліб

 

Нас єднає з Богом вічно хліб,
Зітканий із поту і надії
Що із ним позбудемося бід
І дійдем до радості виріїв.

Тож весну чекаємо завжди
Як й єства свойого воскресіння,
Щоб прокласти нивами сліди
До людської величі й спасіння,

Бо зело, що кинуте у грунт,
Проросте опорою на в долі,
А душі торкнеться нижніх струн
У колоссі на пшеничнім полі.

Й серед цього орсалу свят
Спинилися, як свідок чудодії –
Це ж хліба із Богом гомонять
І стають для людності месії.

Й звозимо в комори не зерно,
А затуглі в ньому сонця зблиски.
Й буде серце гріти нам воно,
Наче пісня матері з колиски.

З нею в цій завихреності діб
Не втрачаєм потягу до дії…
Й нас єднає з Богом вічно хліб,
Зітканий із віщої надії.

Она сильная и всё сможет

Она сильная и всё сможет

 

Даже с травмой руки и плеча она прямо с больничной койки пошла в школу, чтобы выступить (хотя в это время официально была в больнице, мы просто сбежали). Кружилась голова, болела рука и спина, но она поднялась на сцену и исполнила свою роль, выступала с улыбкой и никто кроме родных не знал, как ей плохо.

 

Все, кому небезразлична судьба девочки, поддержите её, проголосовав за стихотворение “Крылья” по ссылке:

http://pedpresa.com/vote3/2012/09/30/kryla/

Мирослава Попович – Мрія

Мрія

 

Несеться в гору, високо, далеко,

В небесну синь, в хмари навпростець,

Несеться мрія моя, мов лелека,

На крилах сну на диво-острівець.

Вже бачу, де є краще для народу,

Де марево гуляє біле, он.

І гай ранковий, і природи вроду,

Де мрія дійсність – і де сон – це сон.

Я чую солов’їні ніжні трелі,

Тут янголи охороняють світ

Та розливають білі акварелі

На лілій загадкових пишний цвіт.

Хтось, може, не повірить моїй мрії,

Але вона реальна, як і ми.

І гладять крила казки вітровії,

І ходить щастя поруч, поміж людьми.

Десь музика у серці моїм грає,

Сльозинки-перли котяться з очей.

Та це вона. Це мрія тут літає.

У Бога просить доля для людей.

 

 

Людмила Полякова – моя надія на кінчику ножа

моя надія на кінчику ножа

 

моя надія на кінчику ножа

спливає чорними краплинами

випадково погляд перехопиш

і спиниш дихання на мить

і спогад думкою обпалить розум

кого ж ти стрів як літо пісню доспівало

ти думав просто перехожа

хіба не знав її вустами

до тебе доля говорила

кого ж ти стрів у той осінній переддень

 

 

Людмила Полякова – у зворотному напрямку

у зворотному напрямку

 

у зворотному напрямку

крізь мої пальці

кудись втікає час

синій туман

стиха ридає

у верховіттях душі

мені б іти

але куди

у зворотному напрямку

кудись втікає час куди

 

 

Валентина Шебела – Жнива

Жнива

 

Веселися, хліборобе, виблискуй!

Погойдай свої стиглі думки

І вітру насип у колиску

Жмені мрій і духмяні, й палкі.

 

Розгуляйся, сонце, милуйся

Сяйвом хвилі пшеничних ланів,

Кожна стеблинко, хизуйся

Хлібним даром натруджених днів.

 

Хліборобе-трударю, гордися,

Це твій внесок у символ життя,

На благо ж людей ти трудився

І осені – на майбуття!

 

 

 

Валентина Шебела – Митець

Митець

 

Митець завжди живе в уяві

Свого майбутнього творіння

І як від сонця, при появі

Думки світліють від  прозріння.

 

І він бере із свого серця

Краплини Божого натхнення

І як із чистого джерельця

Пливе майбутнє в сьогодення.

 

Зібравши в жмут своє сумління

Свого, підкорюючись гласу,

Відкинувши земне тяжіння,

Відкрив нам інший вимір часу.

 

Його життя йде до спіралі

Досяг він сьомого вже неба,

Але іде все далі й далі…

Це послідовникам, так треба.

 

І де межа, ніхто не знає…

Землянам це ще невідомо.

У творчість душу всю вкладає

І робить це цілком свідомо.

 

Нехай життя його минає

І прийдуть нові покоління,

Але душа його співає

І буде жить в своїх творіннях.