Василь Білич – В долонях гір…

vid-s-zamka-na-r-tisa-i-g-hust

В долонях гір…

 

Присвячено 925-тій річниці м. Хуст

 

В долонях гір під небом синім,

Де Ріка Тису доганяє,

Престольне місто Верховини

Тисячолітнє всіх вітає.

 

Колиска прапведного духу,

Вогонь надій і віри дзвін,

Мрій животворних медовуха

Від темних сил – міцний заслін.

 

Усе лихе, що нас не вбило

За промайнулі сотні літ,

Снаги давало Хусту й сили,

Щоб дивувати цілий світ.

 

Карпатська Січ і Красне поле,

Гори Замкової могуть,

Немов нитки червоні в долі

У міста рідного цвітуть.

 

Нехай життя під небом синім

В долонях гір, в обіймах рік,

Нутрує в грудях Верховини

Допоки Сонця в небі вік.

 

© Copyright Василь Білич 2015

Поетична «Ноша» Василя Білича

OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Поетична «Ноша» Василя Білича

Як відомо, актуальний розвиток творчості є невід’ємним від образу митця і його сутнісних  орієнтацій, які домінують у творах. Екзистенції (сенс життя, смерть, табу тощо) презентують творчу особистість в психологічному масштабі, коли результати духовної праці постають як осмислення митцем свого існування, відносин між основними подіями життєвого шляху. Взагалі, індивідуальна сфера в значній мірі визначається власними переживаннями автора, складною інтеграцією свідомих та неусвідомлюваних тенденцій і уявлень про соціальну бажаність-небажаність, і є одним з найважливіших джерел формування творчої мотивації і спрямованості до самовираження за допомогою художнього образу. Саме ці явища простежуються у новій збірці віршів Василя Білича «Ноша», що нещодавно побачила світ в ужгородському видавництві «Карпати».

Автор ніби вихлюпує на «полотно» тексту сюжетні замальовки буття, переломлює через своє життя власний мікрокосмос сьогодення, за допомогою уяви і власних ідеалів відображає події, враження і факти, взяті з дійсності.

Відразу зупинюсь на оцінці оформлення книги (ілюстрації – І.Бугір, А.Венгринович ), оскільки завдяки обкладинці ми приблизно усвідомлюємо, чим є для нас збірка, готуємося до сприйняття певних художніх образів, мови, стилістики. Книгу приємно тримати у руках − візуальні відчуття також відіграють свою роль у підсвідомій налаштованості на сприйняття та формують художню установку.

Я дуже вірю в те, що кожний митець − це своєрідний камертон з чистим звуком, по якому йдуть вібрації «загальнолюдських» ментальних інструментів, через своєрідне «лікування» та візуально-слухову стимуляцію друкованими рядками віршів нашої душі та совісті.

І саме це намагається довести наш земляк у вірші «Із тихих слів»:

Із тихих слів народжуються бурі,

З громади хмар ідуть дощі малі.

Автор через веде читача через простір власної душі: через самоаналіз, самоідентифікацію, самосприйняття… Адже початкова ідея митця, втілена у художньому образі, розгортається у свідомості сторонньої людини. Через свій творчий мікроскоп  серця Василь Білич намагається дослідити довколишню дійсність, оточуючих:

Якщо людину хочеш взнати,

Зроби можливість їй реальну

Людьми і грішми керувати.

Вся сутність вилізе сакральна,

Що вміла глибоко ховатись.

(«Якщо людину хочеш взнати»)

Взагалі, проникнення автора в колективне підсвідоме, робота з архетипами − одне з головних завдань сучасного поетичного мистецтва, коли ліричний герой трансформується в образи, відображені у народній творчості, міфології, фантазуванні.

Тінь Евтерпи – музика жива

У струмочках в’ється гомінливих,

А із вуст зриваються слова

І дзвенять поезії мотиви.

(«Відтінки»).

Звичайний краєвид під пером В.Білича постає дивовижно прекрасною картиною, що наповнена казково-чарівними мелодіями. Мелодійність досягається за допомогою відповідної ритміки, повторів, асонансів, алітерацій. У вірші “Грудневий етюд” відчуваємо гармонійне поєднання людських почуттів і краси природи. Поезія пронизана молодечою жагою життя, щасливими сподіваннями. Чудовий пейзаж змальований дбайливо підібраними одна до одної фарбами. Ліричний герой, захоплений красою рідної землі, щасливий від єднання з цим чудовим гармонійним світом, що сповнений благодатних почуттів.

Музикою ясна днина

Дзвінко ллється у вікно.

Сніг іскриться в полонинах –

Сонцем пране полотно.

Учорашній день похмурий

Ніч сховала у зворах.

Голосисті трубадури

Кукурікають в дворах.

Любов до рідної землі, до Батьківщини виливається у В.П.Білича віршах «Нам Бог державу дав – Вкраїну», «Копашнево», «Моя Олександрія» тощо.

Воістину, мов на долонях гір

В садах село буяє і зроста.

Всім намірам лихим наперекір –

Для праведного торжества життя.

(«Копашнево»)

Особливою у Василя Білича є інтимна лірика. Вірші наповнені жагою, еротизмом, юнацьким шалом, багаті внутрішніми відчуттями.  Стрибкоподібна інтонація дуже природна для поетичного мислення автора. Переривчате дихання тут є рисою поетики. Поет наказує сам собі обривати фразу, дрібнити інтонацію, щось опускати в міжрядковий простір. Підтекстова праця асоціацій безперервна, диктується почуттям ліричного героя, і є проявом його душевного багатства. Жінка у майстра пера і ласкава, і печальна, і таємнича, і прекрасна…

Загадкова. Дивна. Незбагненна!

Й лагода, і ніжність, і тепло.

Велич моря, рік могуть недремна

І кермо житейське і весло.

(«Незбагненна»)

Загалом збірка вміщує чотири  розділи. Перші два: «По сіль», «По наснагу» в основному складаються з філософських поезій-роздумів, третій – «Вино самотності» – це вірші про кохання і останній – «Рецепт довголіття» – це жартівливі твори, гуморески.

Короткі веселі вірші у стилі Омара Хайяма є справжньою родзинкою видання.

Розбитий вщент сервіз –

Істерика до неба,

Струмки бурхливі сліз –

Бажання без потреби.

(«Каприз»)

В римованих рядках для читача – яскрава палітра почуттів і відверті елементи гумору та іронії.

«Простір у В.Білича реальний, насичений, об’ємний, придатний  для життя. Цей простір – ніби світлина чи кінофільм – постійно перебуває перед очима поета. Можливо, тривале перебування поза рідно краєм привело до такої детальної точності у відтворенні картин-пейзажів природи батьківщини», – зазначає у передмові до «Ноші» видавець Сергій Гайдук.

І, наостанок, хочеться побажати В.П.Біличу легкого пера, творчої наснаги та нових поетичних збірок.

Марина Штефуца.

Василь Білич – Кохаю!

Кохаю!

Через межу переступлю,

Не відаючи, що чекає

За рубежем, котрий долаю,

У нетерпінні – все терплю,

Бо я КОХАЮ!

 

За серцем йду, воно веде.

Немов хмільне, єство співає.

Я дужі крила розпрямляю,

Блакитний неба дзвін гуде,

Що я КОХАЮ!

 

Чуттів могутній водограй

Ані на мить не замовкає.

Сади вишнево трембітають

У пурпуровий небокрай,

Як я КОХАЮ!

 

 

Василь Білич – Вирок

Вирок

 

Горю вогнем. В погоні сили трачу.

Феєрія хмільних весняних днів

То радістю повнить, то безпричинним плачем,

Рве серце із грудей пташиний переспів.

 

Шаліють цвіркуни в килимовому лузі,

Неспокоєм тремтить в’юнковий Чумацький шлях…

Натягнутій струні подібний, у напрузі,

На зірку найяснішу полюю в небесах.

 

Вступив у силу вирок – приречений кохати!

Розбуджені чуття палкий вогонь жене.

Їх зірці вогневій під силу вгамувати,

У зустрічний вогонь зануривши мене.

Василь Білич – Діамант

                     Діамант

Наче стрічка, в’ється Тиса

По розплетених косах

Між смарагдові ялиці

В шитих бісером лугах.

Срібнострунні води линуть,

В танці хвилі запальні.

Коломийки, полонини,

Солов’ї – і ті хмільні!

Дзвони чутні кришталеві

На вершинах синіх гір.

Юний голос королеви,

Що полонить душі й зір.

Хто хоч раз побочив Тису –

Діамант моїх Карпат,

Буде нею вічно снити

І вертатися стократ!

 

 

 

Василь Білич – Реалії сьгодення

              Реалії сьгодення

 

– Як ти жиєш? – запитують мене

При зустрічі знайомі й незнайомці.

Зловтіхи тінь гадюкою майне

У дзеркалі душі чужому оці.

 

-За всіх найліпше! – відповідь даю

Та щиро на підтвердження всміхаюсь,

І чуючи енергію мою,

Їх заздрощі недобрі переймають.

 

Такі реалії і час цього буття.

Від них стає і боляче і гидко,

Коли згасають світлі почуття,

Стає у людях людськості не видко.

 

Не стверджую, що явище нове,

Загроза ця кублиться в нас віками,

Але тепер вся гниль наверх пливе

І верховодить нашими серцями.

 

Василь Білич – Беру слова і думи не із книг…

Беру слова і думи не із книг…

 

Беру слова і думи не із книг

І не від зір далеких і холодних.

Солоний піт і сіль пекуча в них

Принижених, обкрадених, голодних.

 

Із пороху земного беру їх,

З тупого болю, що жере поволі,

Із повеней лихих, із невинних гірських сліз,

Від кожної розтоптаної долі.

 

Черпаю їх у гаванях печалі,

В травневому кипучому саду.

І як апостолів, шлю іх в далекі далі,

Куди я тільки в правнуках дійду.

 

Із віри в день, в якому Сонце сяє,

Висушуючи роси в очах,

Та всі серця у лагоді купає,

В яких не тенькне безнадії страх.

 

Лише тоді із сяйва зір, з роси

Візьму слова. Печалі в них не буде.

Тузі не місце посеред краси,

Де сміх цвіте, живуть щасливі люди.

 

Василь Білич – Вибір

Вибір

На хвилях простору і часу

Ведуть війну Життя і Смерть.

За ким Вікторія – не ясно,

Бо не вщухає грізний герць.

 

Добра і Зла, Пітьми і Світла

Два полюси, як табори.

Між ними відстань непомітна

І майже поруч прапори.

 

На розсуд і веління серця

Дано робити вибір нам:

І місце вибрати в цім серці,

Й котрим служити прапорам.

 

Василь Білич – В душе обиды не коплю

В душе обиды не коплю

 

В душе обиды не коплю,

Камней за пазухой не грею,

Я – ненавидящих люблю

И всех отрекшихся – жалею.

 

Я поднимаю борозду

Былых событий острым плугом:

Там счастье видел, знал нужду,

Любимым был и рпедан другом.

 

Рука тверда, борозды ровны,

Ложится их за рядом ряд,

Струне натянутой подобны,

Ещё чуть-чуть и зазвенят.

 

То звонким смехом и весельем,

Дождя осеннего слезой,

То горькой пахмелья,

Иль заунывной серой мглой.

 

За тенью призрачною вдруг

Мелькнут мгновений светлых тени:

Вчерашний недруг – нынче друг,

В предателей – дрожат колени…

 

Камней за пазухой не грею,

Обиды нет в душе моей.

Мне нынче недруги милее,

И жаль отрекшихся друзей.

 

 

Василь Білич – Любовь и свет

Любовь и свет

 

Души людской прекрасны устремленья,

Когда она любовию полна.

В ней и порыв, и жажда к сотворенью,

И свет такой! Пусть прячется луна.

 

Когда в тебе звучит не просто слово, –

Восторг прольётся чистою слезой!

И во Вселенной вспыхнет вдруг сверхновой

Ярчайший свет, зовущийся звездой.

 

В тебе рождаются и запахи, и звуки,

И ощущение тепла растёт в груди,

И льётся нежность музыкой чрез руки…

Всё это – свет божественной Любви.

 

Любовь и свет – дар Божий человеку,

Они свободны, не подвластны никому.

И Богу верность сохранив вовеки,

Лишь человеку служат одному.