Боюсь я втратити тебе
За твої ніжні, карі очі,
Зте, що місяць, як зійде,
У них загляну серед ночі.
Боюсь я втратити тебе
Й твої слова, що рани гоять,
Схиляють крепдешин небес,
Розвіють сум, що хмари ронять.
Боюсь я втратити тебе
І лагідні, мов крин, ті руки,
Що закосичують мене
І відганяють біль та муки.
В поезії, як у раю,
Усе можливе і прекрасне.
В ній світ душею впізнаю,
Його минуле і сучасне.
В поезії – і я жива,
У ній дума моя бесмертна,
У ній радіє вся Земля,
Бо пам’ять та, ніким не стерта.
Пам’яті батька
Пройшли роки і вже не мало,
Це двадцять літ і стільки ж зим,
Зла смерть прийшла, тебе нестало,
А ти таким був молодим.
І лились сльзи, плач і стогін…
І крик душі, як грім лунав.
Поміж людьми проходив гомін
Що дітей малих лишав.
Земля накрила твоє тіло,
Дні пролітали, дні і шли,
А серце матері боліло,
Сини й доньки твої росли.
Так, доля зла не жартувала
Я їй ніколи не прощу
За те, що батька я не знала,
Що сиротою я росту.
Та що ж дитина розуміє!?
Хто їй зуміє пояснить,
Що смерть нікого не жаліє,
І свічка вічно не горить.
Я подих природи відчуваю,
Бо нею дишу і живу.
І кожен раз я помічаю
Її незрівняну красу.
Це та краса, як оживають
Дерева всі, степи, поля.
Здалеку птахи прилітають
І чути пісню солов’я.
Коли сіяє ясне сонце,
У тепле літо вабить всіх
У кожне загляда віконце,
Бо чути там дитячий сміх.
Так! Треба йти.
Іти і не зламатись.
І бути завжди сильною в житті.
Упасти – потім швидко-швидко встати.
Бо можна і спіткнутись на путі.
А я слаба!
Така як павутина,
Коли завіє вітер – упаду.
А треба жить для тебе і для сина
І від безсилля ліки я знайду.
Так, віднайду!
Тай корінь сили й духу,
Відвар із нього вип’ю, хоч гіркий.
Ти тільки простягни до мене руку
Віддай свій поцілунок чарівний
Де лине в горах пісня верховинська,
Течуть потоки і біжать струмки,
Живе там тепла ласка материнська,
Бо там родилися мої батьки.
Горяча кров тече в моїх жилах,
А серце кличе знов у ті краї.
І я лечу на вітрах дужих крилах,
Душа співа, як пташка на весні.
У квітці радість принесуть лелеки,
Веселки роси п’ють у цім краю,
І до землі вклоняються смереки,
О, краю мій! Як я тебе люблю.
Я хочу випити всі чари
Такі п’янкі, такі хмільні…
Щоб полетіти аж під хмари,
Щоб бути цвітом на весні.
Я хочу випити всі чари,
Які і душу загоять.
Заграє серце, як цимбали,
Слова у пісні задзвенять.
Я хочу випити всі чари,
Як краплі чистої води!
Щоб українці щастя мали
Сьгодні, завтра, назавжди.
Я хочу випити всі чари!
Я вип’ю з чаші аж до дна,
Щоб зникли всі страшні примари,
Щоб Україна розцвіла!
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів