Її погляд сягає в глибочінь,
Сивина, що вкрадається в скроні,
Тихо мріє про днів далечінь
І сльозу необачливо зронить.
Знов на дошці нам пише слова,
Як колись, в ті дитячії роки,
Її істина й досі жива
Й вічно житимуть в серці уроки.
Знов з собою вона поведе
По шляхах пізнання і навчання,
Знову в казку свою позове,
Де на день-два бувають світання.
Моя рідная Вчителько! Хай
Там, за обрієм світяться мрії.
І в долонях ти завжди тримай
Промінь віри, любові й надії.
Ти завжди так мене розумієш,
Як болить, біль затулиш сльозою,
А як сумно, втішити умієш,
І радіти, й ридати зі мною.
Коли темно – засвітиш собою,
Щиро сяєш ти зіркою в небі.
І в житті хай що буде зі мною,
Мені кращої мами не треба.
Мені не треба зір зривати з неба,
І гори золоті я не прийму.
Мені б лише хотілося від тебе
Почути ніжне: “Я тебе люблю”.
Тоді всі квіти на всій планеті
Почулиб ці омріяні слова,
І їх для мене в зорянім букеті
Ти б ,сам нерозуміючи, зірвав.
Такі прості слова, а їхня сила
Така безмежна і така проста,
Така палка і водночас незгасима,
Така безгрішна і така свята.
Я ці слова крізь відстані почую,
Тепло їх не віддам, не загублю.
Весь світ тобі у них я подарую,
Зронивши ніжно: “Я тебе люблю”.
Якби ти знав, що поруч ти щоночі
У моїх снах, у мріях, у думках,
То ти не відпускав би мої очі.
І мої сни носив би на руках.
Якби ти чув, про що мій сон говорить,
Які слова шепоче знов і знов,
То ти б, напевно, визбирав всі зорі
І ними засвітив свою любов.
Якби ти бачив, що в очах палає,
Яким вогнем горять мої думки,
Ти завжди бувби поруч мене, знаю,
Й на відпускав моєї б ти руки.
Якби ти знав, як смуток допікає!
Він частим гостем в серці моїм став.
Якби ти знав, як я тебе чекаю!
Якби ти знав… Якби ти тільки знав!…
Часом просто хочеться мовчати,
Десь сховатись тихо від усіх.
Ні про кого, ні про що не знати.
Утекти від радості і сліз.
Від думок, від болю і від страху,
Від утіх, від суму, злих очей.
Незабутих спогадів вчорашніх,
Незабутих весняних ночей.
Хочеться втекти від спеки й вітру,
Від морозу, що чимдуж пече.
І лиш дощ крізь блискавку магнітну
Капає на стомлене плече.
Грім говорить голосно і тихо,
Долина в свідомість криком снів.
Пам’ятаю, ти немов під лихом,
Під дощем стояти не хотів.
Україно моя, безталанна моя Україно,
Скілько болю й жалю ми приносим до тебе щодня.
Із жорстокості – храм, а з любові зростались руїни,
Що нещасно по них блукає брехня.
Так коріння твоє байдуже висушують люди,
І гілки обривають з твоїх плодотворних дерев.
Ми сьогодні живемо, а завтра? А завтра – що буде!
Завтра з когось безжалісно знову добробут здерем.
Порубаєм на шмаття твої, Україно, подоли
І лахміттям покриємо рани – і ніби нема.
І тепло митвоє знове безцінно відкинемо долі,
І жалітимемо знов, бо колись же настане зима.
Україно моя, безталанна, та вічная мати,
Я вклонитися хочу й вуста цілувати твої,
Ти прости за немислимі, болем огорнуті втрати,
Що корінням важким полягли на священній землі.
За неславу прости, що не вмієм тебе цінувати,
Що на можем збагнути, як у тебе на серці болить,
І прости нам за те, що не вмієш доречно сміятись,
За любов нам прости, що не вмієм гідно любить.
.
Хустське літературно-мистецьке об’єднання "Верховинська плеяда"
© 2024 Хустське ЛМО "Верховинська плеяда" · RSS записів · RSS коментарів