Лист до сина
(Оповідання)
У неділю Іван Васильович Левко з дружиною Оленою на вулицю не виходили. Сиділи вдома. Виглядали листоношу. День роком здавася, бо чекали з нетерпінням вістачки від сина. Хвилини відчувались надто повільно, наче стрілки годинника переміщальсь в зворотній бік. Прояснилось обличчя в Івана Васильовича тоді, коли побачив у дверцятах воріт листоношу.
-Скажіть, чи листа нам несете?- кинув назустріч дівчині.
-Несу. Але за листа треба танцювати, – жартувала та.
-Треба? Так будемо. Хто ж це нам пише – Міша чи Іван?- прикидався, що не знає Іван Васильович.
-Міша – з Києва.
-Добре. Дякуємо. Сьогодні напишемо відповідь.
-Пишіть, бо коли ви пишете і вам пишуть.
-А наш Міша такий справді. Хто йому листи присилає, тримає на обліку. Тим відписує. Більше нікому листів не пише, – відмовив Іван Васильович і почав шукати в кишені свої окуляри.
-Бувайте здорові! – відкланялась листоноша.
– До завтра, – кинула їй у слід Олена.
Вона стояла поруч з чоловіком і мовчала. Її серце стискав біль, знала, що Мішиним листом дівчина радості їм не принесла, бо була з ним вчора телефонна розмова. Не хотіла заглядати в конверт, як іншим разом, а пішла й сіла за стіл під виноградником.
-А може в хату зайдемо? – питав Іван Васильович.
-Будемо тут. Клич доньку, – невдоволено сказала олена.
-Марино! Марино! Йди-но на двір. Від Михайла лист одержали, – гукає батько.
-Одну хвилинку. Почекайте трохи, – обізвалась Марина з веранди. Вона крадькома почала гладити плаття, побоюючись, щоб не нагрянула на неї мати. Швидко викльчила праску і побігла на подвір’я.
-На читай ти, Марино. А ми послухаємо, – підсунув їй листа Іван Васильович.
Вона оглянула його з усіх боків, потім почала читати,
“Добрий день, мамко, тату, і ти, Марино! Вирішив написати вам листа, хоть відповіді на попередній не одержав. Перш за все спішу повідомити, що я здоровий. Всі заліки склав успішно, справився з курсовими роботами. Ні одну мені не завернули. Вже й перший екзамен з історії склав на четвірку. Однак ще три іспити попереду і не легкі. Буду старатись, щоб їх скласти добре. Стипендії не дадуть, якщо буду мати хоть одну трійку. Правда, є й викладачі – придурки, не попустять ні на півбукви. Але будьте спокійні. Все буде гаразд. В києві погода сонячна. Можна і в Дніпрі покупатися. Кілька разів був на пляжі біля мосту Патона. Сила-силенна тут народу!”
-Ще куди його понесе?!- обірвала Олена.
-Плаває він добре, – захищала Марина.
-Плаває! Плаває! Дніпро не наша річка, як болото, що лише жаби в ній плавають. А там, сама говорила. Дніпро такий великий, що кораблі по ньому плавають, – раступала мати.
-Не журіть його. Не маленький. Уже стільки знає, що берега треба триматись, – висловив свою думку Іван Васильович.- Читай далі.
“Купив собі дипломатку за вісімнадцять ре. Тепер і я буду ходити як інші хлопці”
-Що? Що? Купив? – втрутилася знову мати.
-Дипломатку, – повторила Марина.
-Нічого не розумію.
-Така сумка, схожа на чемоданчик. В моді тепер. Не тільки хлопці ходять з нею на заняття, але й дівчата, – терпеливо пояснила Марина.
Почала читати далі:
“Ще мрію мати свої джинси. Вони коштують сто п’ятдесят ре. Може, мені купите. А тепер переходжу до головного. Насамперед не лякайтеся, бо тут страшного нічого нема. Не хочу вчитись, хочу женитись. Не дивуйтеся. Я тільки жартую. Що женитись хочу, то правда, а вчитись буду. Готуйте на перших порах чотириста ре на золоті обручки. Оксана вчиться разом зі мною. Дуже хороша дівчина. Її мама працює в гастрономі, батько – в комбінаті громатського харчування. Треба, щоб ви приїхали сюди, зустрілись з ними, домовились про все. Тоді заяви понесемо в ЗАГС. Відтягувати не бажано, бо ми б хотіли розписуватись в центральному Палаці реєстраціі шлюбів, а там треба в черзі чекати й півроку. Правда, оксанина мама має знайомих, які можуть допогти, щоб ту чергу оминути. Хочеться, щоб весілля справити тепер, літом, після екзаменів. Позвоніть, коли приїдете, щоб підготувались, зустріли вас. У них є сиої “Жигулі”. Бажано в суботу ужгородським поїздом. Він дуже зручний. Ранком прибуває в Київ. Оце і все. Цілую вас усіх. Чекаю вас. Міша.”
Кілька хвилин панувала тиша. Чути було лише пташині голоси, що доносились сюди з глибини саду. Невдовзі промовив батько:
-Зібралися чорні хмари над нашими головами.
-Не дурний казав, що малі діти – мала жура, а великі – велика. На мою грішну кажу, відрізала Олена.
-А ще й так кажуть: малі діти спати не дають, а великі – жити, – підлила масла у вогонь Марина.
-Що будемо робити? – захвилювався батько.
Складна загадка постала перед ним. Йому здавалося, що складнішого питання в житті не розв’язував. У рядового тракториста місцевого господарства особливих проблем не виникало. Трактор тримав завжди унормальному технічному стані, працює добросовісно, виробничі плани виконує і перевиконує, часто нагороджують його грошовими преміями. Ще й орден “Знак Пошани” йому вручили. В селі поважають його люди. Життям своїм задоволений, бо виходить все непогано. Тепер роси на обличчі зарясніли, витирав їх хустиною. Краялось батькове серце.
-Дуже скоро.Попереду інститут, – аж загадалася Марина.
-Увісімнадцять років женитися?! Село наше подібного не чуло, не знає, – з хвилюванням говорив батько.
-З розуму зійшов! – сердито гримнула Олена.
-Все то так, але кажіть, що робити? – нервував Іван Васильович.
І знову настала тиша. Замовкли. Задумалися. Загадалися. Як їм тепер бути?
Іван Васильович Левко, його дружина Олена, донька Марина так і сиділи за столом під виноградником, не знаючи собі ради дати.
-Марино, щось пропонуй.Ти ж у нас вчителька, – аж десь з глибини самого серця важко промовив батько.
-Написати йому листа і суворо його попередити, щоб не смів зробити дурницю, – рішуче заявила Марина.
-Кажеш, написати?
-Так.
-Доведеться мені за перо братись. Най би руками батька лист був написаний. А ви з матір’ю будете допомагати.
Марина в знак згоди кивнула головою. Іван Васильович все мав підруками: папір, ручку, конверт. Довго вчора не міг заснути, думав, важив, що відповісти синові. І наче зліпив цілу петицію, тільки на папір викласти. Тепер він уважно глянув на клаптик паперу, що вирвав із шкільного зошита, підстелив під нього газету і почав писати:
“Добрий день, Міша! Твого листа отримали. Він приголомшив нас, як грім з чистого неба серед сонячного дня. Довго проговорити не могли, мовчали, якби в рот води понабирали. Розумієш, скоріше б смерті надіявся, ніж ти в вісімнадцять років про женидьбу заговориш. Не розумію, чому тобі так дуже спішно. Лише рік, як із шкільної парти вийшов. Куди ти пливеш? Горить? Чи що сталося? Та й на що ти розраховуєш? На які кошти будеш сім’ю утримувати? На ту стипендію, що ми з матір’ю висилаємо щомісяця, бо й державної не одержуєш через свої трійки. Чи, може, кинеш інститут і підеш працювати?Чи ти думаєш, що сім’я – це вийти з жінкою на прогулянку, людям показатись, які ви файні. Дуже помиляєшся.Сім’я – це нові турботи. До шлюбу треба йти сформованим чоловіком, маючи хоть маленький життєвий досвід, якийсь хліб у руках, щоб уже трудився, зарплату приносив, сім’ю міг прогодувати. З другого боку міг подумати, зважити, приймати правильні рішення. А то найчастіше так буває: поберуться діти, бодібні до вас, зустрінуться з першими труднощами й любов пропала. Починаються невдоволення, сварки, потім розлучення. І хто терпить? Діти. Так що, Міша, моя батьківська пора така: заяви в загс не подавати, з Оксаною культурно дружити, і не розлучитись до п’ятого курсу, а тоді благословляю вас. А поки що тримайтесь на віддалі, нікому нічого не обіцяти, бо час може порушити ваші взаємини, змінити почуття. Тоді тобі, якщо ти з чистою совістю, стане незручно перед людьми, не знатимеш, як вийти на дорогу. Значить, не треба допуститись до цього. Отак думаю я, твій батько, так мислить і твоя мати і сестра Марина. Так що подумай, поки не пізно. Будь здоровий. Готуйся до екзаменів. В чому тобі успіхів бажаємо.Твої батько, мати, Марина.”
Аж тепер підвів голову Іван Васильович, хоч в голос листа писав, глянув на синяву неба, потім обвів очима дружину, зупинив зір на Марині. Здавались вони якимись іншими, ніж досі. Наче теж винні в тому, що син проявляє таку легковажність. Було Олена в жарти заявляла:
-Та вже Міша легінь на всю красу. Женитись можна.
Хто знає, міг і прислухатись до жартів матері.
-Як лист? – запитав Іван Васильович.
-Все сказано, – зробила висновки Марина.
-А мати, що думає?
-Треба було йому наказати, щоб у Дніпрі не купався.
-Тепер головне женитьбу відтягнути, а про Дніпро напишемо потім.
-Давайте віднесу листа на пошту,- запропонувала Марина.
Марина швидко зібралася, взяла конверт, на якому Іван Васильович акуратно вивів адресу. Іпонеслася в поштове відділення. Аж за ворітьми крикнула:
-Я скоро!
Коли вона повернеться, батька не хвилювало. У цю пору ніякі інші думки його не переслідували, крім однієї- не допустити, щоб син так рано оженився.
-Треба , старий, відразу їхати в Київ, бо лист не допоможе. Палку на нього взяти! – сердито наступила Олена.
Він не дитина, і маленьких бити не можна. Це нічого не дасть.
-Декому допомагає.
-Ти добре знаєш, щоні на кого з них я руку не піднімав і ніякої біди з ними не було. Виросли непогані діти.
-Зате тепер Міша підсунув нам “свиню”. І велику…
-Оженитись, Олено, увісімнадцять років не злочин. Це наш закон дозволяє.
-А що по-твоєму?
-Легковажність. Почуття виявляються сильнішими, ніж свідомість того, що він поступає неправильно.
-Не будемо переливати з пустого в порожнє.Духом збирайся в Київ, – настоювала на своєму Олена.
-Збирайся! Збирайся! Легко вповісти. Від роботи треба відриватись, – невдоволено мовив Іван Васильович.
-Відпросися. А їхати мусай!
І знову важкі думи обійняли сиву голову батька. Неспокійно билося серце. Тривожно глянув на Олену, сказав:
-Їхати, так їхати!
У кімнаті гуртожитку батько з сином сіли за столом, щоб поговорити. Міша радів приїзду батька, але хвилювався, переживав. Батько дивився йому у вічі так приязно, наче вивчав його психологічний стан. Тоді спокійно почав:
-Яка причина, сину, що ти у вісімнадцять років задумав женитися? – аж велике чоло поморщилося у батька.
-На нашім курсі вже повно женатих,- спокійно відповів Михайло.
-Тільки в цьому причина? Вони скачуть у воду і ти – за ними. А за що жити? Де жити? Ви над цим подумали?
-Говорили. Її батьки сказали, якщо нічого не вийде в місті у них жити будемо.
-Де це у них?
-Під Києвом. Близько. Кілометрів двадцять.
-Їхати щодня на таку відстань на дуже весело. Спробуєш, відчуєш. Не розумію, Мішу, чому така поспішність?
Михайло мовчав. Щоки хлопця то червоніли, то біліли. Неспокійно, як пташки в клітці, бились його сірі очі. Батько уважно вдивлявся в самі зіниці синових очей, бо підозрював щось недобре.
-Зрозумій, я не проти Оксани. Добре перевірте один одного. Походіть в парі. Азакінчите четвертий курс, справимо весілля.
-Розумієш, тату, чекати до п’ятого курсу довго. Ми повинні одружитися раніше.
-Чому? Що вас так підганяє?!
-Ми вже такі близькі з Оксаною, що одне без другого жити не можемо.
-Допустимо, одружитесь. Підуть діти, їх треба ростити, доглядати. А у вас не має ні часу, ні грошей, ні де жити. Що будете робити?
-Будемо якось викручуватися.
-Дитину на батьків кинете, щоб без материного молока росла. Ми вас ні на кого не залишали. А росли біля себе, як це й личить батькам робити.
-Інші так роблять і нічого. Тільки у вас біда. Всі можуть, а ви – не можете.
-Ми не можемо, Міша, лише тому, що не хочемо тебе губити. Вчися в житті робити все те, що належить тобі робити. Най тебе ніхто не підмінює, бо ніколи чоловіком не станеш.
-Нині, тату, не той час. Все тепер робиться по-іншому. Ви радіо в руках не мали, а я маю. Ви магнітофона не мали, а я маю. В космос тоді не літали, тепер літають.
-Виходить, що й ти хочеш літати… Сьогодні одружусь, а завтра розлучусь. О ні! Так робити не можна. Нема що посвіту дітуй сиротами пускати.
Міша якусь мить мовчав. Перепускав через серце цей нелегкий діалог з батьком, бо вважав, що його зрозуміють, підтримують. А тут – осічка.
-Без Оксани жити не можу. І нічого, тату, вдіяти не можу, – благав хлопеці.
-Не можеш! Не можеш! – почав сердитись батько.- Сили волі не маєш. Не думав, що ти такий бесхребетний. Де труть, там будь. Отак тебе і будуть за ніс водити.
Михайло підвівся з місця і почав ходити по кімнаті. Його обличчя косив неспокій. Очі метались сюди-туди. Хлопець нервував. Батько уважно спостерігав за ним.
-Ти, бачу, захвилювався. Не переживай. Хіба не все мені сказав, мовив батько до сина. –Все вповів, – поморщився Михайло.
Він весь горів. Кров била в голову.
-Щось тебе непокоїть, гризе. Скажи мені правду, сину. Ніхто інший тобі не допоможе.
Поведінка сина хвилювала батька.
-Не знаю, як вам сказати, – нескоро проговорив Міша.
-Скажи, як є. Ліпше гірка правда, як брехня.
-Розумієте, біда сталася, – ламав пальці хлопець.
-Яка?! – жахнувся Іван Васильович.
Взяв хлопця за руку, дивився синові прямо у вічі, з нетерпінням чекав відповіді.
-Говори сміливо, що сталося?! Не бійся!
-Оксана… Оксана вагітна, – ледве вимовив Михайло.
Настала мертва тиша. Івана Васильовича в горлі здавило, стиснуло в грудях, пробіг морозець по тілу і відізвався в його хворих нирках. Він мовчки зітхнув, підвівся з місця і зробив кілька кроків до вікна, наче хотів порозмовляти на одинці з собою. Ситуація складна і правильне рішення прийняти не просто. Завагався, бо мусів думати про Олену, яка не терпить наймалійших відхилень від правильного шляху. Знав, що “війні” буде, якої ще досі в його хаті не бувало. Мати не пробачить Михайлові, хоч би на колінки перед нею ставав. Через відчинене вікно Іван Васильович побачив, як єдиним потоком рухаються легкові автомобілі, тролейбуси, як поспішають кудись кияни. По той бік широкого проспекту в парку, повного зелені, гралися діти, з-під їх маленьких ніжок злітали голуби, кружляли над деревами і знову сідали на асфальтові доріжки. Він бачив, як прямо з рук годували їх двоє людей, що сиділи на лавочці напротив фонтану, який високо кидав бризги води, що райдугою гралися на сонці.
-У них – радість, а у нас біда, – думав про себе батько.
На його чолі з’явилися роси. Не від сонця, що своїми горячими променями нагрівало Київ, напікало кам’яні мури, а від сердечного болю.
Трохи помовчав, потім сказав:
-Після екзаменів зареєструєте свій шлюб з Оксаною.
-Дякую, тату! Дякую. А весілля?
-По чесному людському звичаю до вінця йдуть тільки двоє. Авас троє. Як тепер бути? – важко відповів батько.
В той вечір Іван Васильович виїхав додому. На своїх супутників по купе Іван Васильович Левко не звертав уваги. Не тому, що він такий по натурі. Ні. Прсто сьогодні не може себе примусити думати про щось інше. Син відібрав добрий настрій. Тому сидів мовчки, підпер долонями підборіддя, дивився кудись в оду міру. За вікнами вагону неслися зелені поля, колосилася майже доспіла пшениця. Він милувався цією красою. Його добре серце наливалося глибокою повагою до тих людей, своїх друзів, хто через трудовий рік і сонце, і дощ збирає в долоні, щоб врожаями цвіли поля, щоб багатими колосками красувалася земля.
Олена наступного дня аж тричі приходила на автобусну зупинку, бо знала, що Іван Васильвич повинен був приїхати ще ранком. Виглядала. А його нема й нема. Нарешті, під самий вечір, приїхав.
-Ну що там, старий, нового? – з нетерпінням поспішила спитати Олена.
-Все нове. І таке, що й не приснилося би тобі. Вдома розкажу.
Він не хотів навмисне цього робити на вулиці, бо знав, що дружина підніме такий гвалт, аж все село збереться. Лише в хаті проговорив до неї, розповів всещо сталося.
-Ніяких женитьб! А її де була голова? – гримнула на Івана Васильовича Олена.
-А тоді як? Без батька най росте дитина?
-Най росте, як хоче. Мені таку невістку не треба!
-Почекай. Ще ніхто тобі нікого не веде. Може вона не на стільки погана як ти малюєш.
Олена стояла на своєму, як скеля непорушна. У Київ не поїхала. Весілля не грали. І веселих парадностей не робили. Іван Васильович погодився лише на одне: провести урочисто реєстрацію шлюбу в присутності батьків, близької родини, друзів молодих, сфотографуватись у весільному вбранні, в колі цих людей провести маленьку гостину. Батьки Оксани погодилися, бо їх становище було ще складнішим. Раділи, що так скінчилось. Поговір був би на все село. Хоч під землю провалюйся.
Час минав. На “Жигулях” Мішу зОксаною возили в інститут на заняття, бо молоді жили в Дніпрянці, що під Києвом. Та й листи Міша рідко почав писати додому. І того всього кілька слів:”Привіт з Києва. Все добре. Найліпших вам побажань.” Не минуло й півроку, а Оксана народила сина.
-Поїдемо, стара, продовжувач роду на світ з’явився, – звернувся до Олени Іван Васильович.
-Коли хочеш, то їдь, а я нікуди не поїду, – відрубала, як сокирою, Олена.
-Твоя воля. А жаль. Треба б.
І він їздив. Підримав Мішу з Оксаною. Привіз маленький подарунок для онука. Прсив, при будь-яких труднощах знаходити в собі волю, вміти долати перешкоди. Повертався додому з думками, що все добре, як повинно й бути.
Минув ще рік. Михайло десь-десь раз у три місяці обізветься про себе. Батько так і думав, що все гаразд і в інституті, і вдома. Заходили кошлаті брови в Івана Васильовича, коли через кілька днів знову побачив на дорозі листоношу. Швидко різірвав конверт, почав читати:
“Добрий день, мамко, тату, і ти, Марино!
Довго не писав вам про це, носив у собі, думав переживу. Тепер бачу, що ні. Далі так не можу. Живі, як на прив’язі. Нікуди з дому вийти не можна. Що скаже теща, то закон. Оксана з нею стоїть. Всі повернулися проти мене. Коло хати роблю, як кінь. Часу вчитися не маю. Так інститут я не закінчу. Залишу їх і піду. Таку, як Оксана, хоч коли знайду. Бутьте здорові. Міша.”
-Оп’ять двадцять п’ять, – розвів руками батько.
-Най покине. Він не перший і не послідній! – наразі зробила висновки Олена.
-Ти так, стара, говориш, якби хотіла сусідам своїм курчат вділити, а вони не хочуть. Поговорити з ним треба, – аж весь трусився Іван Васильович.
Увечері відбулася телефонна розмова, батько дав зрозуміти Михайлаві, що так робити не можна.
-Міша, на “Жигулях” тебе вже не возять? – піддів батько.
-Не говоріть. Я все написав вам.
-Пробач, я зажартував. Ти не поспішай. Почекай. Я приїду. Розберемось. Сім’ю треба зберегти.
-Не буду. Не можу! – кричав у трубку.
-Скаржишся, що роботи багато? Ти цього хотів. Я казав, що тебе чекає. Тепер терпи.
-Ви нічого не знаєте. Стара така проклята, що лише їй роги хиблять.
-Я розумію, бо заставляє працювати, порядок тримати.А ти забуваєш, що в тебе сім’я. Любиш кататись – люби і санчата возити. До зустрічі! Чекай мене.
І знову – у Київ. Майже тиждень провів у своїх сватів Іван Васильович Левко. Хоч бесіди їхні були і важкими, але про все домовився. Знайшли квартиру для Міші і Оксани, а маленького онука, якого назвали на честь дідів Іваном, залишили спочатку в Дніпрянці, а потім цого повезуть у Поляну, доки батьки вчаться.
…В гори надвечір’я спустилось. З Менчула вітром подуло. Івана Васильовича сусід Микола знайшов у саду. Поруч живуть, а чомусь давно не бачились, бо якось і часу не було.
-Посивів ти, Іване, бачу.Посивів – аж примружив очі сусід Микола.
-То, Миколо, не все моє волосся сіде. Є там сивина моїх дітей.
1984 р. ,Хуст
Залишити коментар