Світланка
(оповідання)
Бій стихав. Зранена земля поступово відходила від страшного напруження.
Бійці стрілкового батальону капітана Безінчука були змучені до краю. Ця проклята ділянка, це зоране на зяб велика поле, де вони займали оборону, спочатку всім сподобалалася. Навряд, чи німці нанесуть головний удар на такому не вигідному для них рубежі. А якщо і полізуть, то в цій багнюці їм буде несолодко. Та солдати помилялися.
Фашисти на змогли прорватися по асфальтовій магістралі, де зустріли шалений опір, і вимушені були прийняти нове рішення: здійнити прорив в обхід магістралі – через поле.
Батальон Безінчука мав великі втрати в попередніх боях, але на цьому добре підготовленому рубежу вони надіялися не пропустити ворога.
Дві атаки німецької піхоти були відбиті. Але в другій половині дня, коли німецькі штурмовики почали бомбардування, почався артилерійський обстріл і полізли танки, обстановка стала дуже складною. В бою загинула артбатарея, не стало мін і за мовкли міномети, а з усього батальону Безінчука залишилося 29 бійців, включаючи і поранених.
Але ворог не пройшов.
Не далеко від комбата, в глибокій бомбовій воронці сиділа дівчина. Це була Света – Світланка, як її всі називали, радистка. На їїколіні лежала голова пораненого, і вона тампоном витирала цівку крові, яка збігала по його щоці. Солдату ставало все гірше. Світланка щораз залишала свій окопчик, де стояла її рація, і переповзала до пораненого, щоб полегшити його страждання.
-Света…алана, – шепотів солдат. Я вмираю…
-Ти не умреш, Уразалієв, – заперечувала вона, заспокоюючи цьго сорокап’ятирічного сина казахських степів, хоч і розуміло, що це тільки слова.
-Света…а, – знову заговорив боєць (очі в нього були заплющені), прошу…у тебе…ти учителька…розкажи своїм дітям…учням про Аслана Ураза…а…алієва. Напиши…
-Що написати? Кому?
Мовчанка.
Світланка одягнула на нього шапку, обережно поклала повернуту набік голову на землю…
Німецька піхота залягла край поля і більше не піднімалася. Але два їхні легкі танки стояли перед окопами батальону і сікли з кулеметів, не даючи підняти голови.
-Як прогнати цих двох чортів? – думав солдат Семак. Він був досвідченим бійцем, розумів обстановку, а виходу не бачив.
-Хоч би одна “сорокоп’ятка” чи запас пляшок з запалювальною речовиною або граната протитанкова… Нічого немає. Все поглинув сьогоднішній біль.
А німецькі танкетки стовбичили перед окопами і не збиралися нікуди відходити. Семак розглянув ближчу машину. Так, наче зійшов з картини художника-абстракціоніста, так він був поплямований різними відтінками жовтого кольору. Мабуть ці танки, призначені для боїв в пісках Африки, для боїв Роммеля, були перекинуті сюди, на Східний фронт.
Танки стояли на одному місці, на солдатські окопи не лізли.
-Думають, що у нас є чим їх бити…
У цей час ближній танк заревів і став наближатися до лінії оборони батальону. І раптом проти танка (Семаку це було добре видно) піднялася постать дівчини
-Світланка?! Так, Світланка.
-Що вона робить? – Лягай! – кричав солдат, наче вона могла його почути. І в цю хвилину дівчина жбурнула в танк, який сунув на неї, пляшку з бензином. На лобовій броні машини спалахнуло полум’я, яке водночас охопило і радистку.
Підстрибуючи на вибоїні, танк навалився на окоп, де Світланка марно намагалася збити з себе полум’я. Над нею закрилося небо, заскреготали гусениці, посипалася на землю земля. Танк розвертався, крутився, завалюючи стінки окопу, заживо зариваючи в землю радистку.
-Света…а, що ти наробила? – стогнав Семак. – Не витримали твої нерви, і пляшка твоя полетіла не на вихлопні труби, а на лобову броню танка. Ой, дівча наше дороге…
А танк продовжував прасувати завалений окоп радистки
Та ось одна за одною полетіли в танк пляшки з пальним…Безінчук?! Так, то був комбат. Він підповз і кинув останні пляшки – все, що залишилося з протитанкових засобів.
Там, де тільки що був танк, скинулося вверх велике полум’я, і пролунав страшний вибух. Тут вирував величезний стовп вогню і диму. Над могилою Світланки…
Семак шаленів від болю і безсилля. Поруч стояла друга клята танкетка і прострілювала вздовж їхніх окопів.
Солдат був у мертвій зоні, його не могли бачити німецькі танкісти, не міг нашкодити йому і їх кулеметний вогонь.
-Хоч би одна граната!
Він глянув на дві гранати-лимонки, що лежоли у видовбаній ніші окопа. – Не годиться. Хоч бери та рубай цього танка сокирою… І раптом, як блискавка, майнула здогадка: він схопив сокиру, яка стояла в кутку окопа і, як навіжений, вискочив на бруствер траншеї і побіг.
Семак миттю подолав відстань до ворожої машини, посковзнувся, ставши на гусеницю, далі скочив наверх. Башта танка поволі поверталася, і кулемет посилав короткі черги.
Розтавивши ноги, солдат з усієї сили двічі ударив сокирою по стволу кулемета. Зігнути зразу заклинило, і кулемет замовк. Ще секунда і боєць, стрибнувши вниз, проповз по грязюці і пірнув у траншею. Його помітили німецькі мінометники.Навкруги почали рватися міни.
Залишившись без кулемета, плямистий танк почав відходити, плазуючи задом, боячись нових несподіванок.
Швидко насунули сутінки, від лісу поповз густий туман. Стрілянина поволі стихала…
Ранком капітан Безінчук, кульгаючи, обходив позиції батальону. Десь справа в балках,коло шосе, йшов бій.
-Семак, – звернувся командир до солдата. – Тепер, коли ми залишилися без рації… Словом, ти все розумієш… Піди туди, де іде перестрілка, і розізнай обстановку.
В зверненні до бійця не було і тіні наказу. Це було прохання друга.
-Єсть, товаришу капітане!
Рядоаий Степан Семак закинув на плече свою “трьохлінійку” і пішов туди, де туманилися яри та кахикали кулемети.
Командир Безінчук стояв коло обгорілого танка – світланчиної могили, і стомленим поглядом проводжав свого солдата в обірваній, мокрій шинелі…
Залишити коментар